Читати книгу - "Гордієві жінки"

– Правда не жалує і не щадить. Вона, буває, життя з ніг на голову перевертає, тож рідко для кого корисна. Шукати її – то як себе з’їдати. Знайти її – то про себе забути. Тривога вже не дасть себе почути. Жити з правдою мовчки – нестерпно, повірте, – повела далі. – Не сказати її – страшна мука одного. Розказати – вже багатьох. Тож мусиш вибирати… А вибір невеликий…

У брехні – затишніше, з нею легше й простіше. Хто в незнанні живе, у того серце здоровіше. Менше знаєш, ліпше спиш – так спрадавна говорять. Тому здогадуватися – то для жінки природно, а старатися докопатися до правди – загрозливо. Треба добре подумати, перш ніж когось про щось розпитувати. Навіть коли ви готові почути правду, знайте, що вона – несподівана. Чи справитеся з отим новим знанням? Чи не пожалкуєте, отримавши бажане? Але й іншого не забувайте, – Марія заговорила настирно. – Не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому. Чуєте?

– Чуємо, – відповіли всі три сестри разом.

– Можна жити в неправді, про себе лиш дбаючи, а можна – з правдою, інших від неї оберігаючи, – ще додала. – Я, – чутко слину ковтнула, – вибрала друге, – сухо проказала. – Знайте, що не ради себе те зробила. І, знайте, що ви… дуже-дуже дорогими для мене все життя були, – примовкла. – Втомилась я, – прохрипіла. – Ідіть, завтра ще поговоримо.

І справді на завтра дівчата знову сиділи біля материного ліжка.

– Почитайте мені, мої хороші, – мовила Марія без усяких передмов і роз’яснень. Вона лежала в «маковій» постелі, багряні кольори відтінювали на її сухому й висохлому обличчі широкі рівчаки ніби справжньої крові. Здавалося, ще мить – і Марія вкриється з головою пурпуровою рідиною, розіллється, мов річка, й захлинеться, як берег, улюбленою червоністю. Але так не сталося. Жінка далі нерухомо лежала, накинута напірником із лапатими квітами, й ніжно погладжувала кожну макову голівку кістлявими долонями. Де й поділася виразна врода з її худого обличчя. Одне, що й при смерті не змінилося, – волосся. Воно було яскраво-рудим, густим і кучерявим.

– Друга шафка, четверта поличка, шоста книжка, восьма сторінка, – видала кволо Марія.

Софія встала, підійшла до горіхового шифоньєра, хутко відрахувала й натрапила на вказану брошуру. Вернулася, сіла поруч, прочитала:

– «Молодий поет Степан Будний, що відійшов на зорі життя, за кілька місяців до смерті, передчуваючи трагічну неминучість, записав у щоденнику: “Часто мені сниться долина червоних маків. Я йду по ній, а маки доторкуються аж до колін і обпікають. Такі гарячі. Над головою дзвенить небесний дзвін. Він став білим од розпеченого сонця. І ллється згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинстві чи минулого літа? Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі…”».[13]

– Гарно, – злегка усміхнулася Марія.

– Ліє, тепер ти, – звернулася до другої доньки. – Перша шафка, перша книжка, перша сторінка.

Лія взяла потрібну книжку. Поки верталася, ненька зауважила:

– Це одна з моїх найперших «макових» покупок. У Києві по дорозі, що веде на книжковий ринок, її продавав один старий, сказав, що хоче на хліб уторгувати грошей, – притихла.

А за мить:

– Одному хліб за насолоду, іншому – книжка, – додала. – Одному гроші для заспокоєння, іншому – вірші чи квіти, – зворушила вустами півусміх. – Так завжди. Різні в кожного потреби, бо всі ми різні. Хай навіть рідні сестри. І кожному добре за різних обставин… Читай, Ліє, – попросила.

– Добре, – відповіла близнючка й стала провадити чітко й виразно:

– Міє, ти теж почитай, – попросила недужа, лишивши прочитане Лією без коментаря. – Візьми на полиці із зошитами той, що в червоній обгортці. Перша сторінка, – сухо скомандувала.

Мія мовчки виконала прохання, у нотах якого вчувався наказ.

– «Легенда «Долина червоних маків», – порівняно тихо й нечітко почала читання. – Її записав 1980 року Петро Медведик[15] у селі Шили Лановецького району Тернопільської області від семидесятилітнього С. Васильчука».

– Міє, трохи голосніше, – втрутилася мати.

– Добре, – відказала донька й далі читала гучніше, хоча й ковтала по ходу деякі слова. – «За селом Шили колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар звеселяв його піснею. А ще цією піснею він кликав на побачення кохану дівчину. Вона крадькома від злого батька-багатія приносила вівчареві їжу. І почувалася щасливою в розмовах із хлопцем, а відтак у його пестощах…

Одного дня не прийшла до вівчаря його любка. Не з’явилася вона й назавтра, і на позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виводив свої співанки, кликав кохану, та її не було.

Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана, але той лише тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав у сонця, та воно пустило знічев’я світлий промінець і сховалося за хмару. Вівці теж збилися докупи. Сумно стало в степу, туга важка й на душу хлопця скотилася…

Довго ходив іще колами вівчар, усе співав-докликався любої дівчини – степ лише трави додолу схиляв…

Лихий батько-багач покарав доньку: звелів не ходити в степ. Затужила вона. Просили їсти – не йшла. Хіба плакала, коли чула пісню коханого… Наостанку попросила, щоб поховали її в степу серед запашних трав. Очі її кapі висохли з горя й сліз уже не мали. Так і померла в журбі зі словами кохання на вустах.

А в степу припав вівчар до коханої, поцілував від душі, на руки схопив і поніс тими місцями, де вони кохалися. Зранене його серце взялося стікати кров’ю, кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло довкола по долині… І виросли по тих слідах червоні маки.

Там, де колись буяв розлогий степ, тепер долина червоних маків».[16]

У