Читати книгу - "Небезпечне сватання"

Бувало, що Сюневе сердилася на Турб’єрна, бо через свою запальну вдачу він ледь що затівав бійку. Тоді Інгрід мирила їх, і вони залишались друзями. Та коли про бійку дізнавалася мати Сюневе, то не дозволяла хлопцеві приходити на Сульбакен тиждень або й два. Сему-нові про це ніколи не казали.

— Він надто суворий до хлопця, — боронила сина Інгеб’єрг і наказувала всім мовчати.

Коли діти підросли, то всі троє покращали, кожне по-своєму. Сюневе стала високою стрункою дівчиною із золотавими косами, ніжним, прекрасним обличчям і спокійними блакитними очима. Розмовляючи з кимось, вона всміхалася, і люди казали, що її усмішка приносить щастя. Інгрід була нижча за неї, повніша, мала ще біліші коси й миле кругле личко. Турб’єрн був середнього зросту, але дуже гарної статури, темночубий, синьоокий, сильний, з різко окресленим обличчям. Запалившись, він, бувало, казав, що вміє читати й писати краще за вчителя і в долині не боїться нікого. «Крім батька», — додавав він подумки.

Турб’єрнові кортіло швидше конфірмуватися, але ніяк не виходило.

— Некомфірмований — ти ще дитина, і мені легше з тобою впоратися, — казав батько.

І так сталося, що Сюневе й Інгрід перші пішли до пастора. Сюневе також конфірмувалася пізно, їй уже минуло п’ятнадцять років.

— Ніхто не знає, коли він готовий дати обітницю богові,— завжди казала її мати; батько, Гутторм Сульбакен, погоджувався з нею.

Не дивно, що до них почали навідуватись сватальники: один — син господаря, про якого йшла дуже добра слава, а другий — їхній багатий сусід.

— Що ви надумали, вона ще навіть не конфірмувалась, — казала мати.

— Гм, треба, мабуть, уже послати її на конфірмацію, — додавав батько.

Та сама Сюневе нічого про це не знала.

Пасторова дружина й дочки так полюбили Сюневе, що часто запрошували її до себе в кімнату, коли вона приходила готуватися до конфірмації. Інгрід і Турб’єрн залишалися надворі серед інших учнів. Якось один із хлопців спитав його:

— Чому ти не пішов із нею? Ось побачиш, що її в тебе відіб’ють!

Хлопець дістав за свої слова синця під око, але відтоді товариші не поминали нагоди подражнити Турб’єрна його почуттями до Сюневе, і ніщо так не сердило його, як ті їхні жарти. Через це одного разу в лісі неподалік від пасторського дому дійшло до запеклої бійки. Турб’єрнові довелось змагатися з цілим гуртом хлопців. Дівчата пішли вперед, розборонити забіяк було нікому, і вони билися все завзятіше. Турб’єрн не хотів здаватись, а супротивників було багато, він захищався від них як тільки міг, про що свідчили потім синці від його ударів. Але причина бійки скоро виявилась, і в селі пішли розмови.

У неділю Турб’єрн не схотів іти до церкви. А ще через день, як знов надійшла черга збиратися в пастора, він прикинувся хворим. Інгрід пішла сама. Коли вона повернулася, він спитав, що сказала Сюневе.

— Нічого, — відповіла сестра.

Коли він знов прийшов до пастора, йому здалося, що всі учні дивляться на нього, а дехто з хлопців навіть нишком хихоче. Сюневе прийшла пізніше за них і пробула в пасторових дочок ще довше, ніж завжди. Турб’єрн боявся, що пастор сваритиме його, та швидко переконався, що в селі про його бійку не знали тільки двоє людей: його батько й пастор. Слава богу й за те. Але як підійти до Сюневе й заговорити з нею, він не знав, уперше йому не хотілося звертатись по допомогу до Інгрід. Пастор скінчив опитувати учнів, і Сюневе знов зайшла до його дочок. Турб’єрн почекав на подвір’ї, поки там ще були інші учні, але врешті йому довелось піти. Інгрід пішла додому одна з перших.

Другого разу Сюневе з’явилась до пастора раніше за всіх і перед навчанням вийшла прогулятися в садку з пасторовими дочками і якимось юнаком. Дівчата викопували квітки й давали їх Сюневе, а юнак їм допомагав. Турб’єрн стояв серед учнів і все це бачив. Пасторові дочки пояснювали Сюневе, як треба садити квітки, і говорили вони так голосно, що всім учням було чутно. Сюневе пообіцяла все робити так, як вони казали.

— Тільки сама ти не впораєшся, — зауважив юнак, і Турб’єрн запам’ятав його слова.

Коли Сюневе вернулася до учнів, ті почали дивитися на неї ще шанобливіше, ніж звичайно. Але вона зразу ж підійшла до Інгрід, ласкаво привіталася з нею і відвела її вбік. Вони посідали на моріжку й почали про щось розмовляти, бо давно не були разом. А Турб’єрн і далі стояв у гурті й дивився на чудові заморські квітки Сюневе.

Цього разу Сюневе пішла додому разом з усіма.

— Дай я понесу твої квітки, — запропонував Турб’єрн.

— Добре, понеси, — ласкаво відповіла дівчина, проте не глянула на нього.

Вона взяла Інгрід під руку й пішла з нею попереду. Біля Сульбакена дівчата зупинились, і Сюневе попрощалася з Інгрід.

— Далі я сама понесу, вже недалеко, — мовила вона і взяла кошика, якого Турб’єрн поставив на землю.

Дорогою він весь час думав про те, як би запропонувати Сюневе свої послуги, але так і не зважився. Тепер вона взяла кошика і швидко пішла геть. А він і далі думав про ті квітки. Як би їх посадити?

— Про що ви розмовляли? — спитав він Інгрід.

— Так, ні про що, — відповіла сестра.

Коли всі полягали спати, Турб’єрн тихенько одягся і вийшов надвір. Був тихий вечір, тихий і лагідний. Небо запинали сіруваті легенькі хмари. Подекуди та запона рвалась, і