Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

— Не виключаючи людських?

— Так, не виключаючи людських… Хто розбився під час пробних польотів, хто живцем згорів, хто задихнувся, хто замерз, інші загинули невідомо де в світовому просторі… У нас чимале кладовище героїв, що віддали своє життя на користь людства. Одні гинули, інші безстрашно йшли їм на зміну, штурмуючи небо. Всяке велике будівництво цементується людською кров’ю, як кажуть будівники.

Я знову відчув холод і млість, слухаючи ці оповідання. Задихнулися, згоріли, замерзли, загинули невідомо де в світовому просторі… Я вже каявся в тому, що так поспішно згодився летіти з Тонею. Та відступати було пізно. Я пригадав усі події, що поставили мене перед цим жахливим польотом. Якби не зіпсований радіоприймач, сидів би я тепер спокійно в своїй лабораторії на Василівському острові… Я вважав себе за приреченого. Тепер мені залишається одне, — не показувати Тоні, що я страшенно боюсь цієї подорожі.

— Ну, от бачите, все чудово влаштувалось, — сказала мені Тоня. — Ми вилітаємо завтра рівно опівдні. З собою нічого не беріть. Завтра вранці перед польотом вам треба буде тільки прийняти ванну і пройти дезінфекційну камеру. Ви одержите стерилізовану білизну і костюм. Земним мікробам на «небо» вхід заборонений. Лікар сказав, що ваші аналізи крові, сечі, харкотини цілком його задовольнили. Ви зовсім здорова людина. Було б ще краще, якби ви своєчасно подбали розвинути об’єм ваших грудей, посилити роботу ваших легень. Але за це візьмуться вже «небесні» лікарі.

Настав ранок, — останній ранок на Землі. Я подивився в вікно. Як завжди, тут світило яскраве сонце. Нашвидку, без апетиту поснідав і пішов «очищатися» від земних мікробів. Ця процедура забрала більше як годину. Лікар-бактеріолог говорив мені про запаморочливі цифри, — мільярди мікробів, що кишать на моїй земній одежі. Виявляється, я носив на собі тиф, паратиф, дизентерію, грип, коклюш і мало не холеру та чуму, менінгіт і мальтійську лихоманку, не рахуючи стрептококових та пневмококових захворювань. На моїх руках було знайдено ангіну Вінценті, туберкульоз. На черевиках — сап і сибірку. Десь під пахвою піджака — проказу. В кишенях проживали анаероби — правець, злоякісний набряк, ботулізм. На комірі піджака — колонії амебної дизентерії. На рукаві — трипанозомні, на штанах — піроплазмоз, ревматизм, трахома. У згортках пальто — поворотна лихоманка, ящур, на капелюсі — сказ, віспа, паратит, поліомієліт, бешиха. Одне слово, хвороб вистачило б на цілий лазарет. Слухаючи лікаря-бактеріолога, я відчув, як мене почала трусити лихоманка. Скільки хвороб загрожувало мені! Скільки невидимих ворогів чекало тільки нагоди, щоб накинутись на мене і звалити з ніг. Що не кажи, Земля має свої небезпеки. Це трохи примирило мене з моєю подорожжю.

Мені довелося перенести промивання шлунку та кишок і пройти нові для мене процедури опромінювання невідомими апаратами, які мусили вбити шкідливих мікробів, що живуть в моєму організмі. Все це добре мене вимучило.

— Лікарю! — сказав я. — До чого ведуть усі ці запобіжні заходи? Варто мені буде вийти з вашої камери, як мікроби знову накинуться на мене. І поки я доїду до ракетодрому, моя одежа і організм знову будуть сповнені ними.

— Це вірно, але ви, принаймні, позбулися тих мікробів, які привезли з великого міста. В кубічному метрі повітря в центрі Ленінграда можна налічити тисячі бактерій, в парках — тільки сотні, а вже на висоті Ісаакія — лише десятки. Тут же, на Памірі — одиниці. Холод і палюче сонце, відсутність пилу, сухість — чудові дезінфектори. Проте, на Памірі, в дезінфекційній камері ми очищаємо тільки начорно. А там вас уже на Зірці Кец очистять як слід. Неприємно? Нічого не вдієш. Зате там ви будете цілком спокійні, що не захворієте ні на яке інфекційне захворювання. Принаймні, риск зведено там до мінімуму. А тут ви рискуєте щохвилини.

— Це дуже приємно, — сказав я, одягаючись в дезінфіковану одежу, — якщо тільки я не згорю, не задихнуся, не…

— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — строго заперечив лікар.

Коли я вийшов на вулицю, автомобіль уже чекав мене. В ту ж мить з жіночого відділу дезінфекційної камери вийшла Тоня. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд.

— Добре помились? — спитала вона.

— Авжеж, парня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.

Я глянув на обличчя Тоні. Як воно посвіжішало і загоріло! Навіть рум’янець на щоках з’явився. Вона така спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився з нею летіти.

Сонце стоїть майже над головою. Небо сине, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські річки і водопади, ще нижче зеленіють лани і на них, ніби грудки снігу, групи овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! І через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах!..

Памір — «Підніжжя смерті»… для багатьох міжпланетних мандрівників. Брр!..

— Ви почуваєте себе краще, чи не правда? — питає Тоня. Я покірливо киваю головою. Тільки б не видати себе… — А он і наша ракета. Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.

Ми під’їхали і зійшли з автомобіля. Я простяг за звичкою руку лікареві, але він швидко сховав свою за спину.

— Не забувайте, що ви вже «чистий». Не торкайтеся більше ні до чого земного!

Добре, що Тоня була вже «неземна», як і я. Я взяв її під руку і підійшов ближче до ракети.

— Зверніть увагу, — сказав лікар, — ракета не має коліс. Замість рейок ви бачите сталеві жолоби. В корпусі ж ракети є невеликі заглибини для куль. Ракета ковзатиметься на кулях. Свого роду кулепоїзд. Кулі залишаться на Землі, коли ракета підніметься. Струм дає земна електростанція. Проводом служить металевий лоток… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте?