Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

Бідолашний жук страшенно перелякався.

«Я щось ніяк не второпаю, — знічено пролепетав він. — Оце щастя нашого знайомства… Невже воно має постраждати через такі от дурниці?! Іффі, подумайте, що нам із чужих теревенів?! У вас своє життя і своя нора! Не зважайте на пересуди!»

Іффі засмучено та задумливо посміхнулася: «Курте, ви не зможете це зрозуміти… У мене власний погляд на це питання. Крім того, ви обманули мене… Ви назвалися жуком-бронзівкою, а вчора равлик відкрив мені страшну правду! Ви — жук-гнойовик! Вибачте, але це суттєва різниця… Равлик бачив, як ви робили те, про що у пристойному товаристві не прийнято говорити… Яка ганьба… Ви маєте зрозуміти, чому я не можу піти з вами!..»

Коли перший переляк у Курта минув, жук розлютився.

«Ні, я цього зрозуміти не можу! — голосно загудів він. — Я хочу, щоби мене любили не за мою роботу, а за мою душу! Як ви можете робити присуди чоловікові, виходячи тільки з того, чим він займається!?»

«Якби йшлося не про гній, я би ще заплющила очі, — холодно відповіла Іффі. — Крім того, ви маєте усвідомити, що вдова, чийого чоловіка лише три дні тому зжерла бурозубка, має бути стриманішою. Отож, прощавайте».

Й Іффі так швидко шмигнула назад у свою нірку, ніби її вітром здуло. Майя ніколи не могла навіть уявити, що хто-небудь може так швидко заховатися. Іффі щезла із виду, а жук так і застиг ошелешено, втупившись у темну порожню дірку нори. У нього був такий дурнуватий вираз обличчя, що Майя не змогла втриматися, аби не розсміятися.

Врешті-решт жук спам’ятався і почав люто трусити своєю маленькою голівкою. Його вусики журливо похилилися долу, ніби намоклі під дощем віяла.

«Ніхто сьогодні не зважає на хороший характер і тверді принципи, — зітхнув він. — Іффі просто безсердечна, я ніколи не хотів у це вірити, та це правда… Вона зовсім мене не кохає…»

Майя побачила, як жук заплакав — і її серденько стиснулося від жалю.

Нараз Курт забув про своє горе і став напрочуд метким: він витер сльози і, скрадаючись, заховався за купкою землі, яку, вочевидь, зробила його подруга, коли викопувала свою нірку. Майя побачила маленького дощового черв’ячка, який повз поміж травинками. Спосіб, яким він пересувався по землі, був напрочуд химерний: черв’ячок то витягувався і ставав довгим й тоненьким, то скорочувався, стаючи коротким і товстим. Весь його загострений з обох боків тулуб складався з одних лише кілець, які беззвучно рухалися, намацуючи дорогу вперед. Майя страшенно перелякалася, коли Курт несподівано висунувся зі свого сховку, вхопив черв’яка і роздер його на дві половинки… Жук почав відсторонено поглинати одну половину бідолашного хробачка, зовсім не зважаючи, що друга половинка відчайдушно вигиналися в його руках…

«Ще трішки, — проплямкав Курт до хробачка, — зараз усе закінчиться!»

Проте, поки він жував, подумки жук повертався до Іффі, яку він втратив назавжди, і великі сльозини знову потекли його щоками.

Маленька Майя у своєму сховку жаліла сердешного жука-гнойовика: «Скільки біди та горя існує на білому світі», — думала вона собі. І раптом бджілка помітила, що одна половинка хробачка, яку засмучений втраченим коханням Курт відклав набік, швиденько відповзла геть.

«Оце так!» — аж скрикнула вона так голосно, що Курт почав здивовано роззиратися.

«Ану, дайте місце!» — гаркнув він, щойно почув чийсь голос.

«Я ж сиджу собі тихенько та аніскілечки не заважаю вам пройти», — озвалася Майя.

«Як то сидите? Де ж ви сидите?» — здивувався жук.

«Я осьдечки, нагорі! — вигукнула Майя. — Просто над вами, у квітці!»

«Я охоче вам вірю, — озвався знову Курт, — але ж я не коник-стрибунець і не можу так високо задирати голову. Чого ви кричали?»

«Бо половина хробачка утекла!» — гукнула Майя.

«Еге ж, — погодився Курт і подивився на іншу половинку черв’ячка. — Хробаки дуже спритні. Та я не хочу більше їсти».

Сказавши так, жук викинув геть недоїдену половинку, і вона теж хутесенько поповзла у своїх справах.

Майя зовсім розгубилася, але Курт, очевидно, добре знався на хробаках та їхньому норові.

«Ви не хвилюйтеся, я не завжди харчуюся хробачками», — заспокоїв бджілку гнойовик.

«Та ви бодай скажіть тому меншому шматочку, у який бік поповзла його більша половинка», — схвильовано зауважила Майя.

Курт заперечливо струсив головою: «Що розділила доля, те не можна знову скласти докупи, — філософськи виголосив він. — А ви, власне, хто така?»

«Я Майя, належу до бджолиного народу!»

«Дуже приємно! — відповів Курт. — Особисто я нічого проти бджіл не маю. А чого це ви там нагорі сидите, га? Зазвичай бджоли так не роблять. Ви вже довго там?»

«Я ночувала тут».

«Ага, — з підозрою озвався Курт. — Маю надію, що спали ви міцно, бачили солодкі сни та щойно прокинулися?»

Майя погодилася, бо зрозуміла, що Куртові не дуже сподобалося б, якби хтось підслухав його розмову з самкою цвіркуна Іффі. А засмучувати жука ще раз вона не хотіла.

Курт заметушився, забігав туди-сюди, все ще намагаючись поглянути вгору. «Зачекайте-но, — попросив він, — якщо я зіпруся спиною на травинку, то зможу вас побачити, та й ви матимете змогу мене розгледіти. Чи хотіли б ви побачити моє лице, поглянути мені в очі?»

«Ну звичайно, — люб’язно погодилася Майя, — я з великим задоволенням подивлюся на вас».

Курт знайшов відповідну стеблину, нею виявився пагін жовтцю. Курт зіп’явся на задні ніжки, оперся спиною до стеблини та подивився догори. Обличчя жука було досить привітним та милим. Щоправда, жук був уже в літах, до того ж, мав надлишок ваги. Тим часом він схилився у глибокому поклоні та відрекомендувався: «Курт, з родини бронзівок».

Майя подумки посміхнулася, бо добре знала, що Курт належав до жуків-гнойовиків. Але вона не хотіла вражати самолюбство жука, тому промовчала.

— А