Читати книгу - "Дух часу"

Слова гімну запалювалися перед її очима огняними стрілами, а зимний піт виступив на чоло. І вона тілько, ох, тілько літ молилася і просила о пімсту на невірних, а тепер та пімста сунеся до неї самої, зависає чорною хмарою над її власним гніздом і грозить громом…

І виділось їй, що той грім уже недалеко, що вже чує відгук єго глухого гуркоту в воздусі, що перші блискавки вже продирають небосклон.

Якось раз читав її чоловік в газетах, що «теперішня молодіж віддаєся фантазійним мріям і побиваєся за змінами в суспільності, але се дійсно лиш фантазія та уроєне молодих голов. Вікового пбрядку ніхто змінити не може, а зміняєся він сам собою, промислом та відкриттям. А тоті, котрим здаєся, що суспільні відносини можна змінити, як одіж, ніби офіцерський мундир переробити на фрак бальовий або коротку курткуна поважну чемеру, ті не знають, що тим спровадять лише кроваву катастрофу, нічого не досягнуть ані для себе, ані для загалу, та стануться лиш жертвою свого хвилевого блуду, знарядом в руках людей, що гонять за почестями». Мало вона з того зрозуміла, але віщувала серцем, що се стоїть в якійсь зв’язі з тим, що вона чула з уст свого сина і єго товаришів. І з того може вийти щось дуже-дуже зле. Бог, очевидно, опустив тих, котрі його зневажають і ідуть на бездорожя, непросвічені єго мудрістю і ласкою. Затрясеся земля від шуму боротьби, гуку тяжких ударів; одні упадуть трупами на місці, другі зависнуть у воздусі, лише круки закричать над їх трупами, вони зогниють у бездонних гирлах тюрем, завалених залізними брамами.

А чому ж не сидіти тихо та не хвалити бога, котрий нами усіма володіє? А хто все робить, хто спроваджує гнів найвищого, як не він, як не той дух часу, котрого ніщо заспокоїти ані вдоволити не може? О боже! нащо ти позволив чортові увійти в таку силу, котра лиш всюди ширить заразу злого?

Плетене уже доходило до кінця, але пальці і думка старої жінки не переставали працювати. Дух часу стояв перед нею в цілій своїй грізній поставі, стояв, як на згарищі усіх її планів і надій. Він не лишив їй жадної потіхи, не ощадив жадної дитини. Він кинув оком вже навіть на її внучку, одиноку донечку її помершої доньки, таку ще молоденьку, без претензії до світа. Ах, як гірко, як тяжко стратити останок надії! А вона все ще думала, що хоть ту рослинку зможе охоронити. Аж ось недавно, кілька місяців тому, вона дізналася, що той клятий дух часу і її опутав своїм заразливим дотиком. Вона сиділа так, як і тепер, і перебирала насінє до засіву ярини, коли її внучка зближилася до неї.

— Добре, що-сь прийшла, — сказала бабуся, — поможеш мені насінє перебирати.

Дівчатко зачало бабуні помагати, але пальчики її дрожали, а личко було блідше як звичайно.

— Що тобі, моя дитино? — питала журливо бабуня. — Чи ти не слаба?

Дівчатко заперечило головою, але дві грубі сльози упали на звиток паперу. Бабуня, занепокоєна, закинула її питанями, на котрі внучка лиш щораз густішими сльозами заливалася.

Нарешті з трудом відповіла, що вона хотіла би більше вчитися.

— Хіба ж ти ще недосить навчилася? — питала здивована бабуня. — Чи не мала-сь гувернантки?

— Правда, — вишептала дівчина, — але я… я… хотіла би так учитися, аби мати свій власний хліб — я хочу бути вчителькою!

Бабуню якби хто ножем у серце пирнув! Кошик з насінєм захитався, довгі і круглі зернятка розбіглися по землі, а потік гірких слів вирвався з її уст:

— Донька моєї доньки — учителькою! О, ти, невдячна дитино! Чи ти уже така бідна, аби-сь мусила сама на себе заробляти? Чи ми не в силі вже тебе відвінувати? Врешті маєш батька, чи він не стараєся на тебе?!

Дівча притиснуло руки до губ, аби здержати голосне хлипанє, і тихо вийшло за двері, та забившися в найтемніший кут сусіднього покою, довго-довго плакало…

Тяжко було би описати, як ті сльози боліли паню Шумінську. Вона бачила, що розбрат між нею а тими, котрим дала житє, ставався щораз більший і щораз ширші захоплював круги. Всі вони від неї відломлювались і гуртувались в інші, осібні гурти. Ах! який не подібний був сей вид до того, що вона собі укладала, коли все те ще маленьке крутилося коло її ніг! Який контраст був між дійсністю і тим, що вона собі представляла: як то вона, сидячи в крузі дітей, буде для них найпершим авторитетом, як кожду її увагу, кожде її слово сповнить послушне й шануюче досвід віку поколінє. Вони й тепер любили й шанували її, але та любов не була така, про яку вона думала, а пошановане було більше прийнятою формою, ніж випливом дійсних відносин. Чи не була вона похожа на ту квоку, що вивела качата? Вона, бідненька, так довго відмовляла собі всяких приємностей, сиділа, мов прикована до одного місця, вставала лиш задля заспокоєня голоду, аби лиш колись, окружена своїми писклятами, могла вийти на широке поле, учити їх дзьобати маленькими дзьобками, скликати до найденої добичі й загортати під свої опікунські крила… А дочекавшися того, коли її діти увільнилися з тісних шкаралущ і могли свобідно рушатися, вдоволена і щаслива випроваджує усіх над беріг потока. Молоденькі сотворіня несміло і з острахом зближаються зразу до несвідомого собі елементу, але скоро тілько умочили дзьобки, осмілялися, і, місто з берега витягати головки, цілі пішли в воду. Надармо мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде поколінє не оглядаєся і не чує її поклику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне… підносить… пропадає. Тут заграє блискучим світлом, там замаячить таємною тіню, а все дальше й дальше пориває, колише, голубить, моргає, манить і шепче стиха: