Читати книгу - "Слідами вигнанця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— От ми й удома! — засміявся він і жестом запросив географа зійти вгору.
На палубі панувала тиша. Не видно було ані живої душі. Та раптом поблизу залунали чиїсь швидкі кроки, й з пітьми виринула людська постать.
— Гамба, Гонсалві! Господарю! Ти живий? — почувся плачливий хлоп'ячий голосок.
Тільки тепер Павел уздрів те саме негреня, яке кілька днів тому разом з Гонсалві заходило до кав'ярні Шерифа-аги.
Гонсалві спочатку здивовано здвигнув плечима, але, зустрівши переляканий хлопчиків погляд, голосно засміявся:
— Домбо, друже! Що це ти надумав?
Чорний напівголий хлопчик довірливо глянув на Гонсалві, але вуста його ще й досі тремтіли, а в очах блищали сльози. Якусь мить він стояв мовчки, потім раптом підстрибнув, ляснув себе по колінах, по голих грудях і всміхнувся.
— Гамба! Я шукай, шукай, скрізь шукай — і ніде не знайди Гонсалві! Не знайди! — торочив хлопчик ламаною португальською мовою.
— А я осьде, друже! Живий і здоровий! — розвів руками Гонсалві й знову засміявся.
Домбо аж задихався від хвилювання. Радіючи, що Гонсалві повернувся, він і сміявсь і зітхав, а в очах йому блищали щасливі сльози.
— Ну, чого ти хвилюєшся, Домбо? — спитав Гонсалві й лагідно поплескав малого по плечі.
Негреня ніяково закліпало очима.
— Соріні сказав: «Твоя господар убитий!»
— Соріні? — здивовано звів брови португалець. — А він же звідки знає? От бісів морж! Ну, то й що?
— І Домбо плач, плач! Не побачу більше гамба! Що Домбо роби сам?
Хлопчина звів очі на Гонсалві, а той сопів, бубонів і насварявся на якогось Соріні, що так жорстоко пожартував з його маленького друга.
— Ох і роз'юшу я йому колись носа! Але ж яке брехло!
Потім обійняв Домба за плечі:
— Сумно було без мене?
— Сумно, сумно! — захитало головою негреня.
Гонсалві обернувся до Балканова:
— Ось рекомендую — мій друг Домбо. Чудовий хлопець, чиста душа. Спритний і ретельний юнга. Прихилився до мене, мов до батька. Теж сирота… Вірніше, батько в нього десь є, але його силоміць погнали на роботу. З Домбом у нас однакова доля: обоє безпритульні. Оця шкарлупина — єдиний наш пришиб.
Домбо не подав руки, а привітався за звичаєм свого племені: двічі ляснув себе по колінах, потім у груди, а тоді підняв спис над головою й повільно торкнувся ним свого плескатого носа.
— Ну, а тепер ходімо до каюти, — запросив гостя Гонсалві.
Домбо почалапав уперед. Зарипів трап. Грюкнули двері.
Гонсалві крокував повагом, урочисто, як людина, що показує гостям свій власний дім. Він розмахував великими руками й казав басом:
— Ви перебуваєте в нейтральній зоні. Тут море, яке належить усім. Шкода, що не можу запропонувати вам нічого ліпшого, але в заїзді ще гірше: не дадуть спати стамбульські блощиці. Там їх хмари! А на кораблі затишніше й чистіше. Я ніколи не забуду вашої послуги, віддячуся вам, хай і скромно.
— Навіщо ви таке говорите, Гонсалві? Я просто виконав свій людський обов'язок. Це ж образливо — чекати винагороди! Ми з вами вже стали друзями. Зустрічатимемось і надалі.
Гонсалві махнув рукою:
— Навіщо скромничати? Я вам завдячую своїм життям!
— Давайте краще поговоримо про щось інше, — перебив його болгарин.
Місяць пірнув у маленьку темну хмарку. Хмарка затріпотіла золотавими крильцями. Жаринка сигарети в руках у моряка спалахнула й пирснула іскрами. Глухо зітхало море. Якийсь корабель долав води Босфору, його сивий корпус у півтемряві здавався тулубом велетенської акули.
Знову підбігло негреня, гнучке й прудконоге, ляснуло себе по колінцях і запитало:
— Що накаже гамба Гонсалві? Вечерю?
— Я вже повечеряв і випив турецької кави, а ти потурбуйся про нашого дорогого гостя. Не спатиме ж він голодний!
— Ні, дякую, я теж вечеряв, — заперечив географ.
— Тоді? — запитально глянув на нього моряк.
Павел знизав плечима. Домбо не дочекався відповіді.
— Що приготувати, гамба: вино, ром, голірка? — нетерпляче спитав він, не зводячи очей з Гонсалві, ладен тієї ж миті виконати будь-яке побажання свого білого господаря.
Гонсалві засміявся, насварився пальцем:
— Не голірка, а горілка!
— Го-ріл-ка! — по складах повторило негреня.
— Горілка? Це ж російський напій, — здивувався Павел. — Як вона опинилася на кораблі?
Португалець гордо пояснив:
— Ми перемогли в одній баталії, ну, й одержали кілька пляшечок. Ми називаємо їх «китобоями». Тоді росіянам трохи дісталось, але не біда…
Павел з несподіванки здригнувся:
— Я не розумію вас, моряче. Розтлумачте мені: що означає оте «баталія»? — неприязно примружився він на португальця. — Ви воювали з російськими китобоями?
Збагнувши, до чого хилить географ, Гонсалві зареготав:
— Та ні! — він дружньо поплескав гостя по плечу. — Якось під час шторму судно «Севастополь» зазнало аварії. Ми прийшли росіянам на допомогу. Відтоді нас зв'язує щира морська дружба. А як ми зустрічаємось, то інколи вимінюємо в російських хлопців горілку за ром. А тепер ось почали й торгувати.
Десь у каютах рипнули двері, хтось бухикнув. Лунко озвались у пітьмі удари міського дзиґаря.
Гонсалві й Павел погомоніли ще трохи й пішли до каюти.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Штурманська каюта. Східний музей. Срібний перстень з левом. Гонсалві розповідає. Таємниця розкривається
І
Лише сівши за круглий столик з квітами, Павел роздивився невеличку, прикрашену розетками каюту з чималим люком у стелі. Порозвішувані карти, далекоглядна труба, компас, хронометр та навігаційні прилади свідчили за те, що господар цієї каюти не простий собі матрос, а штурман «Каталонії».
Каюта Гонсалві
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідами вигнанця», після закриття браузера.