Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Де батько твій, Адаме? 📚 - Українською

Читати книгу - "Де батько твій, Адаме?"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Де батько твій, Адаме?" автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 23
Перейти на сторінку:
побачиш, як це мало. Магдалена Самозванець

Вхід до клубу «Ящик пандори» нагадував двері банківського сейфа-велетня: полиск металу, солідна тяжкість бронеплити-багатошарівки, заклепки по периметру, штурвал замкового механізму…

Натяк. Як і сама назва клубу.

Кирило, трохи побоюючись, зробив крок услід за Мішелем. У сталеву пащу. Дивне відчуття: ніби тебе, шмаркача, старший брат вперше вивів у дорослу компанію, де хлопці палять, не криючись, а дівчата посміхаються так, що починаєш соромливо заїкатись у відповідь. Удвічі дивно, коли ти звик вважати себе битим, тертим, в трьох лугах митим газетярем, здатним однаково розговорити лауреата Нобелівки і панка зі скандальної групи «Хріст-Анті».

— Він зі мною. Під мою відповідальність, — тихо, але вагомо кинув Мішель. Охоронець на вході кивнув у відповідь, зі спокійною гідністю звільняючи дорогу. Серйозний хлопець: волосся їжачком, лице цеглиною і чіпкий погляд добермана, який не стане даремно гавкати — відразу в горло вчепиться. Костюм сидів на ньому, як влитий. Білизна сорочки, запонки, стильна краватка з вишивкою. І все одно за версту ясно: сторож. Елітної породи. Надивилися ми на його колег.

— Значить, так: тут бар, курильня, далі дискусійний зал і дансинг, — тоном хазяїна узявся перераховувати Мишко Савельєв. — На другому поверсі: більярд, пінг-понг, шахи-шашки, доміно. Чаркова. У цоколі — сауна, душ, тренажери. Гуляй, братва!

Савельєв ляснув Кирила по плечу ведмежою лапою.

— Роззирайся. Мені тут треба де з ким… Сходжу на заточування лясів.

— А я?

— А що ти? Не маленький. Я тебе потім сам знайду. Ти де будеш?

— У барі, напевно. Або в курилці. У сауну напевно не полізу!

— Домовились. За півгодини-годину з’явлюся. Так, плащ залиш у гардеробі, — і Мішель затупав нагору по старовинних гвинтових сходах з надраєним до блиску латунним поруччям. Хоча по інший бік холу були звичайні — мармурові, з темно-зеленим килимом — сходи, на перший погляд, куди зручніші.

Гардероб виявився на самообслуговуванні: вішай шмотки та йди. Машинально переклавши документи в піджак, Кирило рушив до бару. Біля шинквасу спинився, милуючись спершу вітриною за барменом, потім — вивішеним збоку прейскурантом. «Рядовий Сич! Наказано не нудьгувати! Єсть, сер!» Здивувати Кирила розмаїттям спиртного й закусок було важко: презентації, відкриття, вільні хліби… Коротше, гуляв по-всякому. Правда, за чужий рахунок. Тому коли що насправді й кинулося в очі, то це ціни в «Ящику…». Навіть вірменський коньяк з текілою коштували по-божеськи. Не втримався, узяв сто грамів срібної «Саузи». Влаштувався на високому табуреті, здійснив веселий ритуал: «лизнути-куснути-сьорбнути». Сіль, лайм, текіла. Добре! Відразу почуваєшся ацтеком під кактусом.

Саме час озирнутися.

У барі панувало велике змішення народів. Пара стареньких-пенсіонерів у древніх піджаках, трясучи бакенбардами, запекло сперечалася за столиком в кутку. На столику мав місце бути літровий бутель «Немірова». Спорожнілий на дві третини. І півтора надкушені бутерброди з шиночкою. Добре гуляють діди! Дай бог нам в їхні роки… Ближче, зсунувши столи, завзято «гула» тусовка різностатевої молоді, час від часу зриваючись на мат; пишна пані бальзаківских років нудьгувала в гордій самоті, пестячи гранчак соку; двоє товстунів у костюмах «від Версаче» вели ділову бесіду. Один витягнув мобільник, набрав номер…

З колонок, під акордеон і гітару, лився тихий шансон:

Ми — яблука, надкушені життям. Ми — різні. Кохали, жили, впали в забуття На тризні. Не хочемо лежати, як сміття! — Та пізно…

Ні в кого з відвідувачів Кирило не помітив «ментиків». «Ящик пандори» — клуб сейфів. Тут збиралися тільки «несприйнятливі». Або сиві ветерани, що принципово відмовилися проходити тести — продовжуючи жити по-старому, з тугою згадуючи минулі дні, коли народ і чутки не чував про «новомодні цяцьки». Або адепти ультра-ортодоксальних конфесій, що з різних причин оголосили «ментики» підступами Світового Зла. Резервація. Гетто. Санаторій для глухонімих і дальтоніків…

«Рядовий Сич! Припинити!»

«Єсть, сер!»

Кирило скривився. Погана звичка: відразу починати накидати статтю, відбирати перчені факти, слівця… Ніхто нікого нікуди не заганяв. Сейфи самі створили «Ящик…», забивши кришку цвяхами у вигляді охоронця й системи поруків. Місце, де можна спілкуватися з собі подібними, розслабитися… Фінансується клуб явно по вищому розряду. Напевно є якісь внески, але реальні джерела грошей — інші. Запитати Мішеля? Мовляв, з’явився вивчити життя клубу, зібрати матеріал для серйозного огляду, дослідження феномена… Огляд із задоволенням опублікують — зараз матеріали з підписом «До. Сич» виходили в світ швидко, з мінімальними купюрами, а частіше — зовсім без купюр. Привілей модного репортера, здатного «намацати нерв». Але навіщо брехати? — насправді «До. Сич» тут з іншої причини. Нехай сюди його затягнув друг дитинства Мишко Савельєв, який принципово не бажає підключати до своєї дорогоцінної голови якусь машинерію. Теж, до речі, цікавий випадок. Зрозуміло, коли від «ментиків» відмовляються відсталі дурні з підвиду «божих кульбаб». Але молодий, недурний і цілеспрямований хлопець на зразок|ніби| Мишка?

Нонсенс…

А Кирило — не нонсенс?! Рефлексія, депресія. Набридло. Таємне відчуття неповноцінности ретрограда мимоволі… Останніми роками зі спілкування з дружиною, з друзями і знайомими, з колегами по фаху стало зникати якесь відлуння. Важко висловлюване, навіть якщо слово для тебе — робочий інструмент. Пішла присутність. Людина розмовляє з тобою, жартує, сміється у відповідь на твій дотеп, сперечається, ділиться новинами — але перед тобою лише частина цієї людини. Цілком самостійна, слід зазначити, частина. Субособа. Зовні начебто нічим що не відрізняється від чудово знайомого Едика, Вадика… Ванди. Проте існує чуття, яке не обдуриш. Йому, цьому чуттю, не потрібні «патники-ментики». Твій співрозмовник — не тут. Він далеко, в багатьох місцях одразу. Дивиться на світ чужими очима зі схилу Фудзі, базікає з приятелем, який гуляє Монмартром, докладає шефу в офісі про виконану роботу. З тобою спілкується лише мала часточка знайомої істоти. Так, в будь-яку секунду всі субособи здатні знов інтегруватися, але це — не для тебе. Ванда одного разу зізналася: від злиття вона одержує дивне задоволення. Трохи подібне до… Дружина поспішила затягти

1 ... 8 9 10 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де батько твій, Адаме?», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Де батько твій, Адаме?"