Читати книгу - "Дим"

Сяк-так одбули й ті тужливі три дні. На ранок четвертого вітер стих ще до світу, і подвір’я з вуличкою вкутались у низький туман. Ірина совалась коло печі, а Антон в цей час наносив води од колодязя, вичистив у корови й свині, нарубав їм гарбуза, дав зерна курям та гусям, словом – те та се… Ірина пройшла в низькому тумані по двору, торохнула дійницею. Антон зітхнув, дивлячись їй услід, і поплівся до загону з гусьми, одчинив там ворота.

У млявому передранішньому світлі їхня вузенька вуличка Чубаря здавалася тихим струмком чи річечкою, що пролягла між людських дворів – туман там купчився та ходив хвилями над мокрим асфальтом дороги. З ночі розхмарило, і останні досвітні зорі згасали тепер в вишині над селом. А над жовтневськими болотами тьмяно, вже й геть по-осінньому, розгоралась заграва.

– Вже й осінь… – чогось скорбно зітхнув сам про себе Антон. – Ану гиля, так вас нехай!.. – прикрикнув на гусячий табунець.

Він виламав замашну лозиняку в кленових хащах при дорозі й неспішно рушив, підганяючи нею табун. Гуси ґелґотіли та били крилами – десь із нижньої вулички їм отвічали й чиїсь чужі, то тут, то там по селу час од часу заходились собаки.

Прогнав табун повз пустир, повз сиротливу хатину покійного Йвановича на горбочку – в вікні на веранді світилось, той світ несміливо пробивався крізь зарості бузку попід двором. А сама хата й дворище неначе займались огнем од городу та берегів – і копиця сіна за хлівом, і висохле кукурудзиння на межі пломеніли у світанковім промінні. Антону так здалося на мить, що то не вранішня заграва, а палає дворище, і округ не досвітній туман розстелився, а дим.

Він одвернувся і погнав собі далі, повернув униз по гравію і спускався по ньому в береги – тут думали колись, ще при Союзі, стелити асфальтовану дорогу, та якось усе руки не доходили, а тепер вже, видно, й не дійдуть. Зліва он також стелиться в зів’ялих бур’янах під’їзна доріжка та висяться над нею заіржавілі облущені ворота покинутого піонерського табору. Курна дорога стелиться вздовж його території і повертає до тракторного стану, а тоді аж далі в поля. Сама ж територія всього за якісь кілька років забур’яніла, заросла бугилою та пирієм.

Одвідси вниз спускається глиниста заглиблена стежка в береги, по обидва боки обросла чагарниками та низькими деревцями, що аж спліталися над нею, утворюючи такий собі затемнений тунель. Через нього зазвичай і зганяли гусячі табуни з двох прилеглих вулиць, через нього ходили й болотами в Жовтневе чи ще за чим в береги. Самі ж береги – то зарослі місцини на краю околичних городів села, чистий тобі ліс, де лиш подекуди траплялись галявинки та поодинокі ставки-копанки. На галявинках ще косили час од часу сіно або припинали коней, але загалом береги все більше заростали верболозом вперемішку з глухою кропивою й чередою, обплітались берізкою й диким хмелем так, що не пройдеш. До всього земля була вогка, торф’яниста, устелена перегнилим листям та струхлими гілками. Колись, у давніші часи, тут уже починалось болото, таке страшне й непрохідне, що прямої дороги між Карабутовим та Жовтневим і геть не існувало і, як казали старожили, незважаючи на панську садибу під боком, місцеві люди навіть ходили одбувати панщину кудись світ за очі – чи аж у Самбір, чи бозна-куди. Болото було не просто собі рівним полем, як зараз, лише з трясовиною, а чистим тобі лісом з такими деревами і травами, яких нині й не стрінеш у тутешніх місцях. І птаства тут було незліченно, і також усякого чудного. Потім, уже після війни, болото осушили, а дерева викорчували, тоді болото і стало рівним полем зі смужками меліораційних каналів, окопів або гребель, як тут казали, але ще не таким тривким було те поле, як зараз – тут були торфовища. Ще Антонові батько з матір’ю, як і більшість селян, різали тут торф вручну для власних груб та печей.