Читати книгу - "Емілі виростає"

Арміній Скубі є людиною дріб’язковою. Повсякчас купує капелюшки для своєї дружини, і щоразу переплачує. А вдається до цього саме тому, щоб вона не купувала задорогих капелюшків! Усі жителі Шрусбері потішаються з нього. Минулого тижня він купував у крамниці пана Джонса черговий капелюшок, і пан господар обіцяв йому віддати вподобаний капелюшок задарма, якщо Арміній здолає шлях до вокзалу з тим капелюшком на голові. Арміній погодився! До станції було понад милю ходи, й усі хлопчаки Шрусбері бігли за ним із реготом та свистом. Однак Арміній на те не зважав: він заощадив аж три долари дев’яносто п’ять центів!

А тут, у Місячному Серпі, одного вечора я мала нещастя вилити некруто зварене яйце на другу, за своєю елегантністю, кашемірову сукню тітки Елізабет. Це також була подія! Крах однієї з європейських монархій не спричинив би в Місячному Серпі аж такого переполоху…

Отже, пані Сойєр, ви глибоко помиляєтесь. А, крім того, навіть без виняткових подій життя тут цікаве, адже цікаві тутешні люди. Не всіх люблю, але цікавлять мене всі. Наприклад: панна Метті Смоол — їй сорок літ, а носить лише світлі сукні. Останнього разу в церкві була у рожевому платті й яскраво-червоному капелюшку. Старий Рубен Баском — ледачий настільки, аж волів спати з парасолькою над головою, коли покрівлю його домівки було пошкоджено; волів радше цього, аніж просто відсунути ліжко. Пан Клоскі, який, оповідаючи про місіонерів, не сміє вживати слово «штани», отже, говорить — «нижня частина гардеробу»! Еймос Деррі, що отримав на виставці першу премію за городину, викрадену з поля старого Ронні. Ронні ж не отримав жодної нагороди. А Джо Бель, який учора приніс мені будку для мого песика! Всі пойменовані люди є цікавими, непересічними і потішними.

Що ж: я, либонь, довела пані Сойєр, що присуд її був несправедливим. Тепер я вже не така сердита на неї, хоч і нарекла мене «тією, з роду Старів». І на чоловіка її, що назвав мене «малою».

Чому мені так неприємно, коли про мене кажуть «мала»? Адже малі котики, приміром, є такими розкішними створіннями! Зате люблю, як називають мене «котенятком».

29 квітня 19…

Два тижні тому послала свій найкращий поетичний твір до одного з Нью-Йоркських часописів. А сьогодні отримала його назад із такою приміткою: «Шкодуємо, але надрукувати не можемо».

Почуваюся просто жахливо. Тепер я бачу, що не подужаю створити нічого насправді доброго.

Неправда: подужаю! Той часопис ще буде щасливий, що матиме змогу друкувати твори нині зневаженої авторки!

Я не відкрила панові Карпентеру, що послала вірша до редакції. Він не схвалив би моєї ініціативи. Каже, за п’ять років я матиму вдосталь часу на пошуки видавців.

Проте я знаю, що деякі поезії, вміщені у тому часописі, анітрохи не кращі від моїх.

Навесні поезії пишуться якось вільніше, легше, ніж іншої пори. Втім, пан Карпентер радить мені боротися з весняним «натхненням». Твердить, мовби весна несе більшу відповідальність за ті дурниці, що нами кояться, ніж будь-який інший чинник на світі.

1 травня 19…

Дін приїхав! Спершу зайшов до своєї сестри, а вже потім до Місячного Серпа. Ми прогулювалися коло сонячного годинника і розмовляли досхочу. Як добре, що він повернувся — зі своїми зеленими очима й ніжними вустами.

Гомоніли про Алжир, про переселення душ, про спалення тіл у крематоріях, про всілякі профілі (Дін говорить, у мене гарний, суто еллінський профіль). Я дуже люблю Дінові компліменти.

— Зіронько моя світанкова, як же ти виросла! — здивувався Дін. — Восени, коли від’їжджав, я залишив дитину, а тепер, повернувшись, бачу жінку.

(За три тижні мені виповниться чотирнадцять; мушу визнати, я доволі висока, як на свій вік. Дін радіє тим, радіє більше за всіх, особливо за тітку Лауру, що безнастанно зітхає, подовжуючи мої суконки й безупину повторюючи, мовляв, діти ростуть так швидко…)

— Час не стоїть на місці, — відповіла я Дінові, зацитувавши вислів, викарбуваний на камені побіля сонячного годинника, — відповіла, як справдешній філософ.

— Тепер ми майже однакові на зріст, — зауважив Дін. І з гіркотою додав: — Аякже, Горбань Пріст не вельми стрункий чоловік.

Я ніколи не поминала про калічну його лопатку, свідомо уникала цієї теми, однак тепер заговорила:

— Діне, будь-ласка, не говори про себе таким глузливим, знущальним тоном. Принаймні зі мною так не треба. Ти ніколи не був для мене Горбанем. Чуєш?

Дін взяв мене за руку й зазирнув у вічі, неначе бажав прочитати щось на денці моєї душі.

— А ти певна, Емілі, що ніколи не думаєш про мій горб, про моє каліцтво? І не прагнеш, аби я був простою собі, звичайною людиною?

— Для твого добра я би прагнула чого завгодно, — відповіла я. — Але, запевняю, це мені зовсім байдуже й ніколи, повік не обходитиме.

— Ніколи? О, якби я був певен, Емілі, якби я був певен!

— Можеш не сумніватися, — рішуче ствердила я.

Мене дратували його сумніви, а проте щось у виразі його обличчя підказувало мені, що я не все розумію, що у словах його може бути якась дещиця слушності. Почувалась я напрочуд ніяково. І нараз мені пригадалося, як він, урятувавши мені життя, оголосив, мовляв, відтепер моє майбутнє цілковито належить йому — саме тим, що він мене врятував. А я з неохотою думаю про те, що життя моє мусить належати будь-кому, хай навіть Дінові, тільки не мені самій. Та, з іншого боку, Дінові я віддаю перевагу перед усіма людьми на землі.

Коли спустилися сутінки й на небі засвітилися зорі, ми почали розглядати їх у телескоп Діна.