Читати книгу - "Панас Мирний"

рукопис під назвою «Характеристика», де занотовано розповідь якоїсь наймички В. про своє життя, схоже на життя героїні оповідання Варки Луценкової. З другого – сюжет цілком традиційний, alte Geschichte[8], як характеризував його Михайло Драгоманов. Чимало традиційного є й у поетиці твору, найперше – сама манера оповіді. «Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова – я на норов була весела-жартовлива», – так розпочинає Мирний своє оповідання. Ich-Erzählung[9], тобто форма оповіді, коли автор ніби ховається за оповідача, що стала напрочуд популярною в українській літературі після «Народних оповідань» Марка Вовчка (її використовували, зокрема, Федькович, Ганна Барвінок, Кониський, Нечуй-Левицький та ще навіть Франко), – постає для Мирного готовою «твердою» формою. І сама ця вовчківська манера (оповідь селянки неодмінно позначена рисами фольклорної узагальненості), і використання літературних кліше (скажімо, запозичених із поезії Шевченка фраз на зразок «пішов, похилився», «господиня, мов сова») мало своїм наслідком, сказати б, певну «ідеалізацію» характерів. Недаром Драгоманов у одному з листів до Мелітона Бучинського, загалом прихильно поцінувавши оповідання Мирного, відзначив, що авторові можна було б «і більш розвити тільки трошки намічені індивідуальні штрихи Варки, а то вона уже дуже по-візантійському намальована». Але є в цьому ранньому оповіданні письменника і яскраві мирнівські риси. Наприклад, інтерес до «непривітаних» людей. «І виросте воно, – думає Варка про долю свого сина-байстрюка, – як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського… вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі…». Оті «стебла край дороги», перш за все діти «доби емансипації», яка викинула на узбіччя життя тисячі людей, назавжди залишаться в центрі уваги Мирного. Так само мирнівським є тут і образ міста як осередку світового зла. Згадаймо прокляття героїні на його адресу: «Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла – як ластівочка щебетала, назад повертаюся – вороном крячу… Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!..» Є тут і суто мирнівські стилістичні прийоми, зокрема, синонімічні фрази на взір «весела-жартовлива», «без хати-оселі» тощо. Словом, оповідання «Лихий попутав» засвідчило появу в українській літературі нового й дуже талановитого письменника. Саме воно разом із написаним через два роки оповіданням «П'яниця» дало підставу Борису Грінченкові стверджувати: «Добродій Мирний має всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом нашого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю тут на увазі і його романи), знання свого народу – все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських…»

Та, мабуть, найважливіша подія 1872 р. сталася в житті письменника навесні, коли він поїхав перед великодніми святами із Полтави до Гадяча, адже саме з неї розпочинається історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Вирушаючи в цю подорож, Мирний хотів «роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його «слушним часом», яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука…». Якраз під час оцього своєрідного «ходіння в народ» у селі Заїчинці письменник почув від п'ятнадцятирічного підлітка-машталіра розповідь про те, як два роки тому розбишака Василь Гнидка зі своєю ватагою вирізав сім'ю заможного козака. У ході слідства з'ясувалося, що загалом він погубив близько двадцяти душ у Зіньківському, Миргородському, Переяславському та Полтавському повітах. Цю історію Мирний докладно описав у нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», який 1874 р. був надрукований (без зазначення імені автора) на сторінках «Правди». У своєму нарисі письменник підкреслив, що «Гнидка дуже цікавий суб'єкт як задля етнографа, так і психолога». Справді-бо: «Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині…? Питання, на котре повинен одповісти наш етнограф. Які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку? Хай скаже наш психолог». А сам письменник, перебираючи на себе роль соціолога, відповів на них так: «На мій погляд, Гнидка – безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побиту… де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні… А тут устає таке питання: не я задавлю – мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається у крові людській і знаходить в тім свою утіху…» У цих міркуваннях неважко добачити і теоретико-пізнавальний оптимізм, і уявлення про «позитивні» науки (етнографію та психологію) як про «ключ розуміння» людини, і матеріалістичну редукцію людської природи до суми суспільних відносин, і соціал-дарвінізм, і негативізм – словом, увесь той комплекс характерних для 1860—1870-х pp. «секулярних міфологем», який дозволяє трактувати кривавого зарізяку як «пропащу силу». А ще, слухаючи перекази про Гнидку, Мирний хоче збагнути причину героїзації таких людей у свідомості простолюду: «Так народна фантазія почина обвивати хоч грізним, а все ж поетичним словом свого лютого ворога. І хто знає, хто поручиться, що років через 20—30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь [Кармелюком][10], Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні, яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?..» Зрештою, цих «розбишак післягайдамацької пори» не менше героїзувала й добре знана Мирним літературна традиція: досить пригадати повість-казку «Кармелюк» Марка Вовчка, повість Квітки-Основ'яненка «Гаркуша», «драматичні картини у трьох діях» «Гаркуша» Олекси Стороженка чи поему Пушкіна «Братья-разбойники» (про позашлюбних дітей поміщика Засорина).

Історія Василя Гнидки справила на Мирного невигладне враження. Ближче до кінця нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» він зауважує: «Далі я вже не пам'ятаю, що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу». Очевидно, враження від