Читати книгу - "Реальна загроза"

— Температура — десять у сьомому ступені…

Десять мільйонів градусів, це вже на рівні зоряних надр.

— …десять у восьмому… у дев’ятому…

Мільярд градусів. Доти невидимий кокон довкола корабля зажеврів слабким блакитним світлом: це частина високоенерґетичних ґамма-квантів, народжених від анігіляції електрон-позитронних пар, розсіювались на присутніх у довколишньому просторі атомах водню, гелію і мікроскопічних частках космічного пилу, в результаті чого виникало випромінювання видимого спектру.

— Температура — десять у десятому… в одинадцятому… в дванадцятому…

Тепер з вакууму почали народжуватися вільні кварки й антикварки. Корабель, поряд із жорсткими ґамма-променями, стали бомбардувати різні типи мезонів. Проте наше захисне поле було розраховане й не на такі навантаження. А енерґетичний кокон сяяв уже так яскраво, що затьмарив не лише всі зорі, але й наше сонце, Епсилон Еридана.

— Десять у чотирнадцятому… в п’ятнадцятому… в шістнадцятому, — рапортував я. — Скипає слабкий бозе-конденсат… Є повне занурення! Ми в апертурі!

Для стороннього спостерігача „Маріана“ просто щезла з простору, ніби здиміла. Приблизно так само можна сказати і про занурену під воду субмарину, коли забути про те, що море має не лише поверхню, а й глибину. У вакууму також є глибина, але вимірювана не в одиницях довжини, а температурою. Ми перебували на глибині десяти тисяч трильйонів градусів, у так званій апертурі — прошарку, де частина віртуальних бозонів уже перебувала в хаотичному стані, а решта лишалась у сконденсованому вигляді. Тут була відсутня різниця між слабкою й електромаґнітною взаємодіями, та все ще окремо існувала сильна.

Блакитне сяйво енерґетичного кокона зникло — в апертурі не було ані космічного пилу, ані інших матеріальних часток. На оглядових екранах знову з’явилися зорі й планети — точніше, їхні електрослабкі відображення. Ми могли вільно проходити крізь будь-які об’єкти, що перебували в звичайному ейнштейновому просторі, без ризику зіштовхнутися з ними. Щоправда, в місцях великого скупчення матерії були присутні сильні збурення вакууму, що становили певну загрозу для корабля.

В апертурі ще неможливий рух з надсвітловою швидкістю, проте в ній міститься необмежений запас дармової енерґії, яку можна використовувати для подальшого занурення, підвищуючи температуру довколишнього вакууму за рахунок самого вакууму — звучить парадоксально, але факт. З цієї миті емітери не отримували жодного ерґа від бортового реактора, проте занурення продовжувалося ще стрімкіше — десять у сімнадцятому ступені градусів… десять у двадцятому… десять у двадцять п’ятому…

— Увага! — промовив я. — Температура — десять у двадцять шостому. Скипає сильний бозе-конденсат. Ми в інсайді!

Ми опинилися під нижнім шаром упорядкованої структури вакууму, в так званому інсайді. Тут сильна взаємодія об’єдналася з електрослабкою, тут матерія втратила масу спокою, тут зникло поняття світлового бар’єру, тут не було нічого, крім океану чистої енерґії.

Краєм ока я помітив, як офіцер зв’язку підвівся зі свого місця, Томасон кивнув йому, і той попрямував до виходу з рубки. Його коротка вахта скінчилася; тепер він знадобиться на містку не раніше, ніж ми прибудемо в систему Тау Кита.

— Продовжувати занурення до номінальної глибини, — розпорядився шкіпер. — Навіґаторе, передайте штурманові курс.

— Є, сер! — відповів Вебер. — Курс готовий.

У цьому рейсі в нього була найпростіша серед нашої четвірки робота. Тау Кита знаходилася на відстані лише п’яти світлових років від Епсилон Еридана, це була найближча до нас населена система, і між Октавією та Тау IV постійно ходили кораблі. Маршрут було досліджено вздовж і впоперек, тому Вебер проклав курс, що називається, лівою рукою — якщо взагалі не лівою ногою, перекинутою через голову.

Втім, тут був один нюанс — по прямій між нашими системами перебувала зона вакуумної аномалії. Цивільні кораблі оминали її, роблячи гак у два з хвостиком світлові роки. Проте розвідники космосу не звикли відступати перед труднощами, тому навіґатор, навіть не звернувшись за порадою до шкіпера, запропонував найкоротший шлях, що вів навпростець через аномалію.

Коли фреґат занурився на номінальну глибину десяти в тридцять п’ятому ступені градусів, штурман Топалова запустила рушій у форсованому режимі. За двадцять три хвилини ми досягли крейсерської швидкості, і я нарешті зміг перевести подих — на форсажі корабель так і рвався пірнути глибше, тому мені знай доводилося позбуватися надлишків енерґії в емітерах. Певна річ, усі необхідні розрахунки проводив комп’ютер, але від мене залежав вибір оптимальних рішень. Машина, хоч яка вона розумна, не має свободи волі й інтуїції — а без цих якостей з вакуумом не впораєшся, хоч би скільки секстильйонів операцій на секунду ти виконував.

Завершивши розгін, Топалова переключила рушій з форсованого в звичайний режим, і наступні три години польоту пройшли спокійно. Як і раніше, Павлов ні у що не втручався, залишаючись стороннім спостерігачем. Чус від часу він зникав у суміжній з містком капітанській рубці, і там, мабуть, переглядав записи окремих епізодів, оцінюючи мої дії.

Вже на підході до аномалії командор Томасон несподівано наказав:

— Штурман — помінятися місцями з оператором занурення.

Цього разу я чомусь нітрохи не здивувався. Спершу навіть подумав був, що шкіпер не ризикує довірити мені контроль над рівнем занурення в аномальній зоні простору — адже там, без сумніву, заноситиме ще дужче, ніж при розгоні. Та якби це було так, він повернув би назад Ґарсію, а не садовив мене в штурманське крісло, фактично призначаючи головним на вахті. Найпевніше, це капітан Павлов непомітно для мене дав Томасону знати, що хоче перевірити, чи зумію я втримати корабель на курсі при проходженні аномалії.

Хвилюватись я вже перестав і з цілковитою незворушністю, яка вразила навіть мене самого, перебрав на себе керування фреґатом. Аномалія виявилася не така страшна, як я очікував, і мені без