Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

— Я хочу додому.

Її голосок тремтів, по щоках текли сльози, а маленькі пальчики вп’ялися в руку Професора.

Тим часом Едмундо відчув тривогу, яку переживала Рут. Апарат Професора ловив хвилі, які випромінював Едмундо. Аналізуючи їх, електронний мозок відтворював думки. Професор зрозумів: якщо дівчинка не заспокоїться, Едмундо може вчинити якесь лихо. І тоді все загине.

— Рут, дитино моя, — сказав Професор. — У тебе нікого немає. Батька ти навіть не пам’ятаєш. Матуся теж померла. А тітка Мірта…

— У мене є дідусь, — плакала дівчинка. — Я хочу до нього.

— Який дідусь?

— Дідусь Себастьян.

Їй хотілося знов опинитись на заповітному горищі, де вона стала володаркою блискавиць. І хоч ніхто їй не вірив, що то вона зруйнувала Чорну фортецю, але ж Рут це знала. А скільки попереду добрих справ, які належало їй вчинити разом з дідусем Себастьяном та казковим Едмундо! І, може, прийде такий день, коли вона побачить свого полум’яного лицаря не в казці. Він з’явиться живий, могутній, у всій своїй величі.

Все це Рут пов’язувала з дідусевим горищем, і поза ним для неї вже не лишилося світу.

Професор знав, чим можна привабити дівчинку.

— Дідусь Себастьян тобі розповідав казки про Едмундо. Я ж везу тебе туди, де він живе. Ти його побачиш так, як бачиш мене.

Ці слова справили на дівчинку велике враження. Розтерши кулачками сльози, вона запитала:

— Вас послав Едмундо?

— Так, мене послав Едмундо, — лагідно посміхаючись, відповів Професор.

Було дивно спостерігати, як мінявся вираз її обличчя. Ніби вона готувала себе до тяжкої дороги, яку їй належало пройти заради вірного друга. Професор відзначив для себе, що природа нагородила Рут добрим серцем, яке вміє чекати й вірити. Щось було в ній від дорослої жінки, для котрої жоден шлях не може бути тяжким, якщо попереду на неї чекає зустріч з другом.

— Ви його бачили? — тремтячим голосом запитала Рут.

— Ми разом його побачимо, — ухильно відповів Професор.

Рут набралася терпіння. Вона повірила. До неї повернулась рівновага і навіть веселість. І це відразу ж вплинуло на поведінку Едмундо. Прилади, які відтворювали його потаємні думки, іще відзначали вагання та сумніви. Йому невловимо передавався настрій Рут. Едмундо також заспокоївся.

Тепер Професор дістав змогу зайнятись удосконаленням своєї апаратури. Поки що вона діяла однобоко: лише приймала хвилі променевої істоти, але не могла передати думки Професора так, щоб їх прийняв Едмундо.

Об’єкт дослідження жив поруч, отож не дивно, що незабаром Професор помітив: імпульси, які посилав електронний мозок, викликають поштовхи у психіці Едмундо, що по суті також був електронним мозком, створеним самою природою.

Нарешті дві електронні істоти — Едмундо й машина — почали вільно обмінюватись думками. Звісна річ, машинний мозок розмовляв з Едмундо від імені Професора. А точніше, то було «Я» самого Професора, запрограмоване в машині.

— Ти чуєш мене, Едмундо? — запитало оте «Я».

Коли Едмундо почув це запитання, він так розхвилювався, що Професор почав побоюватись за Рут. Спершу Едмундо здалося, що то був голос батька.

— Тату! — вигукнув Едмундо. — Чому ти так довго мовчав?

— З вами розмовляє зовсім інша особа, — поспішив застерегти його збентежений Професор. — Я вийшов на зв’язок з вами за допомогою приладів.

— Чого ви хочете?

— Я хочу зробити вас щасливим.

Едмундо кілька секунд мовчав. У невидимому полі, яке огортало Рут, щось пульсувало, думало, боролося з сумнівами. Нарешті Едмундо оказав:

— Я й так щасливий.

— В чому ж полягає ваше щастя?

— Я став доповненням Рут. Значить, я став людиною.

— Ні, ви не стали людиною, містер Едмундо, — безжально заперечив Професор. — Але ви можете нею стати.

— Як?..

— Ми їдемо туди, де вміють виготовляти білкових роботів. Ви не будете роботом, не хвилюйтесь! Ви — незалежна особа із власною волею. З вами можна лише скласти угоду. Але ми вам дамо організм робота. Він буде слухняною машиною, якою керуватиме ваша свідомість. Ви зможете кидати цю машину, вона житиме окремо від вас. Так само, як ви покидаєте кисет. Тоді ви знову станете блискавкою. А машина завжди на вас чекатиме.

Незабаром підводний човен увійшов до широкої лагуни. Острів нагадував зелену підкову, загублену серед безмежних просторів океану. Весь він належав Професорові. За високими кам’яними мурами височів палац, споруджений із скла та алюмінію. Навколо маєтку буяла тропічна рослинність.

Отримавши велику спадщину, Професор створив на острові мікродержаву, яка мала свої таємниці. Найвищою із таємниць були дослідження самого Професора.

Зелену підкову омивав океан. Інколи на коралове узбережжя падали могутні штормові хвилі. А в лагуні вода завжди була спокійна, блакитна — хоч пиши нею, мов чорнилом.

Професор поселив Рут у великій кімнаті із штучним кліматом. Тут було багато сонця, із коркової підлоги росли пальми. За прозорими стінами шелестіли візерунчастим листям дерева-папороті. Поміж ліанами весело лементували зграйки барвистих папуг.

Дівчинку доглядала висока жінка із сивим волоссям. Її звали місіс Делія. Була вона сувора й неговірка. До Рут ставилася з материнською ніжністю. Ця ніжність виявлялася не в словах, а в стриманих дотиках, у намаганні якось скрасити самотність сирітки. Дівчинку вона називала не інакше, як «міс» — без імені.

— Міс без мене не повинна виходити з кімнати, — розчісуючи волосся дівчинки, наказувала Делія. — О, яке дивне у міс волосся! Воно б’є струмом, як зіпсована кавоварка.

— А ви не розчісуйте, — образилась Рут. — Я сама.

— Не хвилюйтесь, міс. Делія на цьому клятому острова до всього звикла. Якщо навіть із вашої голови почнуть виповзати змії — і це мене не здивує.