Читати книгу - "З далеких планет, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не ви. Цього разу в експерименті братиме участь міс Люсі, ваша наречена. Згода?
Люсі благально поглянула на мене, на професора. Що я міг сказати їй? Хіба ми не самі дали згоду?
У всякому разі виходу не було. І Люсі мовчки схилила голову.
Тієї ночі ми не спали.
Пливли неспокійні, важкі думки, але говорити не хотілося. Ми сиділи поряд, трималися за руки, ніби збиралися в далеку дорогу.
Настав райок. Я з трепетом чекав на професора Шрата. І ось він з’явився. Урочистий, підтягнутий, трохи суворий. Він був дуже лагідний з Лю, а на мене майже не дивився. Лю поводилася спокійно. Ми підійшли до дверей центрального залу лабораторії. Тут мене зупинили.
— Зачекаєте тут, — сказав Шрат.
Бліда Лю всміхнулася мені на прощання. В очах їй промайнув страх.
Двері зачинилися за нею.
Минуло кілька хвилин. Я стояв непорушно біля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвільний. Потім до моєї свідомості дійшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб відчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невідомий і страшний експеримент. Двері не відчинялися, вони були замкнуті. Вгорі спалахнув червоний сигнал, на маленькому екрані телевізора з’явилося Шратове обличчя. Він сухо сказав:
— Містере Уоллес! Заспокойтеся. Не будьте істеричною жінкою.
Я сів у крісло біля дверей, схопив на столику якісь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Ні, забуття не було. Не могло бути. Там, поруч зі мною, за стіною рідна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навіщо, навіщо було давати згоду?
Думка моя металася в збуреній свідомості, намагаючись розгадати таємниці Шрата. Я згадував натяки моїх колег, схеми блоків, які доводилося монтувати, співставляв це з роботами Шрата по гравітації і нічого не міг збагнути. Навіщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравітації, то можна експериментувати з речами. Що ж? Що?
Я відкинув геть журнали, несамовито забігав по коридору. Я міг би спокійно піти на смерть, на муки, на будь-який дослід, якби це стосувалося мене. А Лю… Ні, досить! Якщо експеримент закінчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому острові. Непотрібно нам грошей, які добуваються ціною життя і здоров’я!
Скільки минуло часу, я не знав, не відчував. Може, десять хвилин, може, година, а може й три. Та ось, нарешті, відчинилися двері. На порозі з’явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув професорові в обличчя. Його очі були дуже дивні. В них проглядав звичайний людський жаль. Професорове обличчя було червоне, губи міцно стулені.
Передчуваючи нещастя, я прошепотів:
— Чому не вийшла Люсі? Де вона?
Шрат кашлянув, опустив очі долу.
— Де моя Лю? — повторив я запитання, вже знаючи, що відповідь буде страшною.
— Будьте мужнім, містере Уоллес, — сказав Шрат. — Річ у тому, що наука…
Лють хлюпнула мені в мозок, залила очі. Що він говорить про науку, старий кретин! Для чого каже нікчемні, даремні слова, які нічого не змінять?
— Де Люсі? — ревнув я, хапаючи професора за лацкани піджака, ладен розтерзати його.
Шрат миролюбно одвів мої руки од себе, втомлено поглянув на мене. Тихо сказав:
— Люсі нема, містере Уоллес. Вона зникла…
Розділ другийШРАТОВА ТАЄМНИЦЯ
Коли я отямився, Шрат стояв біля мене. Ми були в невеликій кімнаті, поряд з залом. Пахло якимись ліками. Побачивши, що я розплющив очі, професор сів поряд, закурив сигару. Важко зітхнувши, він сказав:
— Я винен! Треба було підготувати вас. Я не знав, що у вас слабкі нерви…
— Підготувати, — гірко прошепотів я. — До чого?
Шрат мовчав.
— Що сталося з нею? — знову запитав я. — Ви вбили її?
На Шратовому обличчі відбився щирий подив.
— Ви збожеволіли, містере Уоллес. За кого ви мене вважаєте? Чи ви маєте справу з середньовічними розбійниками?
— Тоді де ж Люсі? — нічого не розуміючи, простогнав я. — Чому ви говорите загадками?
— Я ж сказав — Люсі зникла.
— Що значить “зникла?” Вискочила у вікно, випарувалася чи розтала, мов шматок льоду? Що за ахінея?
— Не ахінея. Вона зникла з нашого світу… з наших координат…
— Поясніть точніше, — не витерпів я.
— Тепер скажу. Це необхідно. Експеримент зірвався. Вона, безумовно, винна сама. Я вам поясню, в чому річ…
— Але вона не мертва? — з якоюсь іскрою надії запитав я.
— Ні, — рішуче відповів професор. — Вона не мертва. Не мусить бути мертвою.
— Ви морочите мені голову!
— Аніскільки. Одну хвилинку терпіння. Зараз ви зрозумієте.
Шрат обрізав нову сигару, закурив. Дивлячись на сиві пасма диму, він почав говорити — лаконічно, уривчасто:
— Ви фізик, Уоллес. Вам відома, безумовно, теорія фізичного вакууму Поля Дірака. Порожнеча — це матеріальний фон, в який занурений наш фізичний Всесвіт. Проте порожнеча — це не відсутність матерії, а навпаки, її нескінченний потенціальний резервуар.
— Я читав про це.
— Тим краще. З цього припущення виникли гіпотези про античастки, антисвіти і тому подібні заманливі речі. Гіпотези почали підтверджуватись експериментально. Частки високих енергій вибивали з фону Дірака “дірки”, як їх назвав сам творець гіпотези. їх називали антипротонами, антинейтронами, позитронами. Висувалися припущення, що є цілі анти-системи з антисонцями, антипланетами, антижиттям. Про це говорили і фантасти, і вчені. Сподівалися відкрити такі антисистеми в майбутньому експериментально. Але дальший розвиток науки показав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З далеких планет, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.