Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

Таким чином часи НЕП-у в СССР стали не лише часами «відступу» червоної російської влади в галузі зміцнення силою приватних рук економіки країни для майбутнього удержавлення політичного й економічного життя, але й часами величезної підготовки компартії до майбутніх масових репресій підсовєтського населення, до масової депортації та арештів поневолених Москвою народів, до ув'язнення в концтабори, які приспішено організувались ГПУ. Отже, червона Москва вже в ті часи плянувала примусову працю в СССР через концтабори, висилку та масове заслання пересічних людей на розбудову віддалених диких районів російської совєтської імперії. Період організації совєтських концтаборів в СССР стає характеристичним ще й тим, що російсько-комуністична партія започаткувала організацію концтаборів переважно на окраїнах диких корінних російських земель (Московщини) і лише згодом, коли Москва прибрала до своїх рук усі «самостійні» республіки, система концтаборів укрила всю територію СССР, від далекої півночі починаючи та на кордонах Туреччини й Ірану кінчаючи. Організацію концтаборів в СССР можна вважати взагалі закінченою 1928 року, коли були створені підставові підвалини їхнього існування. Очевидно, що поширення мережі концтаборів продовжувалося весь час як до другої світової війни, так і тепер, включно з часами існування колективного керівництва, але ядро концтаборів створено в 1922–1928 рр.

Для України створення ядра концтаборів позначилось тим, що в 1929–1930 роках ҐПУ без суду і слідства розстріляло до 2 000 осіб української молоді, що була членами Спілки Української Молоді (СУМ), а кілька десятків тисяч молоді заслано на різні терміни ув'язнення до новостворених московсько-советських концтаборів. У ті ж часи були засуджені та зліквідовані десятки заслужених українських діячів культури: академік Сергій Єфремов, В. Дурдуківський, Павлушков, А. Ніковський, В. Чехівський, Старицька-Черняхівська, Гребенецький, Гермайзе, Матушевський, Г. Голоскевич, Дубровський, Івченко, М. Слабченко, Т. Слабченко, В. Отаманівський. Всі вони належали до Спілки Визволення України (СВУ). 1931 року російське ҐПУ нищить Український Національний Центр, який, так само як і СВУ, ставив за ціль відокремити Україну від Росії та визволити її з червоної московської неволі; на початках 1933 року ҐПУ знищило Українську Військову Організацію (УВО). Знову десятки тисяч української інтелігенції, молоді, військовиків і пересічного населення ҐПУ заслало до концтаборів, а такі видатні культурно-політичні діячі, як Чепель, Голубович, В. Мазуренко, Лизанівський, Христюк, М. Яворський, Озерський, Коник, Максимович, Петренко, Тур, Романюк, Бадан, Шпарага, Сенчук, Никончук були знищені в застінках російського ГПУ та в'язницях. Серед тих, яким не можна було довести участи в українському визвольному русі, компартія перевела масові чистки, а вичищених виселила з України на заслання або заарештувала і спрямувала до концтаборів. Тут подано тільки декілька прізвищ українських діячів, яких розстріляла і замордувала Москва в ті часи. Взагалі ж вислано і замучено набагато більше людей в Україні, ніж про те відомо.

Після закінчення організації основного ядра концтаборів і впровадження в них найгостріших приписів життя, норм праці та поведінки заарештованих (з/к), російська компартія наказує ҐПУ на широку скалю розгорнути організацію величезної мережі концтаборів, які поступово вкривають усі терени СССР. За час до 1934 року до концтаборів, які займались розробкою природніх багатств РСФСР, додатково організуються сотні нових концтаборів, в'язні яких розбудовують та будують виробничі підприємства, працюють на індустрійних фабриках і заводах, будують шляхи сполучення (залізниці, мости, стратегічні маґістралі) і т. д., але з однією величезною різницею, що з/к працюють даремно, визискувані нелюдським способом, позбавлені навіть примітивної волі та тих мізерних умовин підсовєтськото життя, що їх має пересічне населення СССР, а в додаток до того зазнає найгіршого знущання і кар уже в самих концтаборах. За той час були створені концтабори для будівництва Біломорсько-Балтійського каналу в Карельській республіці; Свірстрой на річці Свір, для будування гідроелектрівні в Ленінградській області; Нівстрой на річці Ніві недалеко Кандалакші; Туломзамстрой для будування Туломської заполярної гідроелектрівні біля міста Мурманськ; Севжедорлаг, який започаткував будівництво залізниці Котлас-Ухта-Воркута в Комі АССР; БАМлаг, якому доручено будувати Байкало-Амурську залізницю; Балхашстрой; Амурлаг та інші. На початках 1935 року започатковано великі індустрійні будівництва і в центральних областях самої Росії (не РСФСР), для яких створюються спеціяльні концтабори, наприклад: канал Москва-Волга; Рибінське море та металюрґійний комбінат у Щербакові (м. Рибінськ); в Мурманську; Сталіногорську; на Уралі (Магнітогорськ); Куйбишеві; Кузбасі і т. д. Нові будівництва вимагають великої кількости робітничої сили, а кошториси тих будівництв надзвичайно колосальні і Москва вдається до вже випробуваного способу — постачати будівництва дармовою робітничою силою за рахунок з/к, яких, за випрацюваним пляном, весь час «вербує» (арештує) й висилає ҐПУ.

Найбільше «контрреволюційний» елемент засилався до Ухто-Печори, на будування БАМ, до Сибіру, на Колиму та ББК (Біломорсько-Балтійськнй Канал), а «найнебезпечніші» — на Воркуту, острів Вайгач, в Норильськ, в райони м. Прокоп'євськ, до Комсомольська-на-Амурі, на Сахалін, Камчатку і на острови Нова Земля, Земля Франца-Йосипа, до Алма-Ати, Курган-Тюбе, Іркутська, Чіти, Хабаровськ, Сучан.

До загрозливого і найнебезпечнішого елементу ҐПУ зараховувало:

а) українських заможних і навіть середніх селян, які були «розкуркулені» під час масової та безоглядно жорстокої колективізації в 1929–1935 роках;

б) членів підпільних національних організацій з поневолених Москвою народів (СВУ, УВО, муссаватистів, грузинських націоналістів, татарських самостійників);

в) різних визначних наукових і технічних спеціялістів, яких обвинувачувано в «шкідництві» або ж вичищено з академій наук СССР та інших наукових установ;

г) закордонних комуністів, які були викликані з закордону до праці в Комінтерні, а потім заарештовані;

ґ) російських комуністів — членів ВКПб) та її експозитур на поневолених Московщиною землях: КП(б)У, БКП(б) і інших, яких вичищено з партії за ухили або за порушення партійних приписів;

д) засуджених за законом з 7 серпня 1932 року «за расхіщеніє ґосударственной і соціалістіческой собствєнності» («за колоски», як називали в Україні таких заарештованих);

е) велику частину підсовєтської молоді на поневолених землях, яка відмовлялася від вступу до комсомолу або не хотіла їхати «добровільно» в Сибір на працю до індустрійного будівництва. Таку молодь большевики арештували, штучно обвинувачували в тероризмі проти визначних партійних керівників або в актах саботажу і після суду або й без суду засилали до концтаборів;

є) населення прикордонних смуг, яке, як правило, «обвинувачується» в диверсіях, шпигунстві,