Читати книгу - "Чорний ліс"

Ось чому Франца перевели з Варшави спершу до Рівного, а потім – запроторили в Здолбунів, підвищивши заодно у званні. Родину капітан вирішив із собою не брати, аби не наражати на небезпеку: про українські національні банди в довколишніх лісах дізнався ще до того, як отримав нове призначення. Спершу думав, як би відкрутитися самому. Але наказ є наказ, тож єдине, що зміг зробити, – відправити дружину з дітьми назад у Дрезден, бо без нього фрау Хольман не хотіла лишатися в Польщі. Нехай, так навіть спокійніше.

Можливо, та обставина, що благовірна не просто далеко, а дуже далеко, і провокувала пропагандиста на активний пошук любовних пригод.

З’явився він у Здолбунові за обставин, які можна було б вважати не лише кумедними, а й такими, що мали б свідчити про високу довіру до фаховості Хольмана. Агітаційну продукцію готували переважно в Берліні. Тексти передавалися на місця, їх лишалося належним чином перекласти, а потім видавати на потужностях місцевих друкарень і поширювати. Одним із перших об’єктів уваги стали спекулянти, котрі приховують хліб від влади, не здають, як того вимагає порядок, а продають на чорному ринку. Для їх розвінчання підготували гостру статтю з ілюстрацією-карикатурою. Художник зобразив сільського дядька у вишиванці верхи на мішку з хлібом. Кожен буханець перекупник продавав за п’ятсот карбованців. Утім, зусилля розвінчати саботажників пішли в пісок. Як згодом доповіли, люди справді посміялися – але не з тексту й малюнка, а з дурних авторів.

Виявляється, на чорному ринку хліб продавали по сто двадцять карбованців. Більше того, платня, яку отримували працюючі громадяни, дозволяла придбати в спекулянтів лише дві хлібини. Розмір зарплати на зайнятих територіях визначався в Берліні, і виникло цілком закономірне питання: звідки в місцевого населення на руках сума грошей удвічі більша, ніж належить за законом. Вибухнув скандал, його вдалося звести до локального й досить швидко загасити, але надалі інформацію вирішено було перевіряти й готувати на місці.

Так Франц Хольман опинився на чолі відділу пропаганди вермахту в Здолбунові.

На нове місце служби він прибув у квітні. Ванду Мостовську побачив у комендатурі відразу, та вона не особливо переживала за те, що надмірна увага пропагандиста колись створить їй проблеми. Її опікав слідчий районного гестапо Ерик Венцель, тож перекладачка вважалася недоторканною. У гестапівця так само не виникало труднощів: стосунки з представниками нижчих рас справді заборонені, та Ванда виявилася фольксдойч [11], мала всі документи, тож Венцель нічим не ризикував. До того ж у місті діяли не лише солдатський, а й офіцерський борделі і Хольман туди регулярно вчащав.

Відчув себе вільніше, коли в гестапо з’явилося більше роботи і Венцель почав надовго зникати, лишаючи Ванду без опіки. Загалом її це влаштовувало, бо все одно її гестапівець лишався в Здолбунові й не потрібно було шукати іншого прикриття. Лиш капітана Хольмана це не стримувало – давав волю рукам і щоразу все активніше.

На лихо, Ванду почали відряджати до керівника пропагандистського відділу дедалі частіше. Вона однаково добре володіла, крім рідної польської, також німецькою та українською. Російську за ті два роки, що тут стояла радянська влада, освоїла не аж так добре, та в цілому могла нею говорити й писати на досить пристойному рівні. Для відомства, керованого капітаном Хольманом, перекладачка виявилася дуже цінним кадром. Плюс німець вирішив за будь-яку ціну затягнути фройляйн до свого ліжка.

Якщо точніше – бодай завалити на шкіряний диван у своєму кабінеті.

Ванда Мостовська у свої двадцять вісім уже мала досить життєвого досвіду, аби не вважати себе красунею. Хоча, як усяка жінка, відчувала – привертає чоловіків невловимим шармом, який компенсував нестандартну зовнішність. Від природи отримала трохи видовжене лице, гостре підборіддя видавалося вперед, і коли йшла, то могло скластися враження – витягує шию, при цьому з погордою деручи носа й дивлячись на всіх зверхньо. Так ніби люди довкола не вартували її уваги, навіть побіжного погляду, і повинні все це заслужити. Коли вбирала цивільне, навмисне вдягалася так, аби сукня, блузка чи спідниця висіли вільно. Але, працюючи в комендатурі, мусила носити форму військового крою, перетягуючи талію шкіряним паском, і від цього тугі, хоч не надто великі груди й круті стегна обтягувалися й підкреслювалися.

До появи Франца Хольмана все було гаразд. Ванді подобалося виглядати під час війни цікавою жінкою, на яку звертають увагу. Проте капітанові атаки нагадували навіть не залицяння, а наполегливі домагання спраглого до жінок самця, котрий давно постив і тепер не мав іншого об’єкта для зазіхань. Тому й вирвалося якось мимоволі оте dziki czlowiek – інакше Ванда капітана вже й не називала.

Саме зараз ледь відбила чергову атаку. Хольман запросив її обговорити зміст брошури, у якій німецьке командування збиралося розтлумачити місцевому населенню, чому не варто підтримувати радянських партизанів – листівки комуністичного змісту нещодавно виявили на одній квартирі, мешканець якої загинув у перестрілці. Капітан, доповівши по інстанціях, отримав указівку докладно нагадати людям, які злочини скоїли більшовики. Причому не лише за той час, що панували на Волині, а й за весь час від моменту захоплення влади в Петрограді.

Але Ванда готувалася – приставатиме.

Не помилилася.

Хольман укотре поскаржився на тяжку долю чоловіка, змушеного жити далеко від родини. Нагадав – він людина інтелігентна, культурна. І хоча поважає таємну поліцію, не думає, що такій витонченій жінці, як фройляйн Мостовська, затишно поруч зі слідчим гестапо. Тим більше, на таких, за чутками, відкрили полювання підпільники. Тож поруч із ним, людиною інтелектуальної праці, значно безпечніше. Довелося знову викручуватися, і цього разу, на щастя, у зачинені двері капітанового кабінету досить вчасно постукали. Це дало Ванді підставу швиденько почати збиратися, тим більше робочий день добігав кінця, а основна її служба все ж у комендатурі. Хольман нав’язався проводжати, причин відмовити не знайшлося. І молода жінка неабияк зраділа, побачивши надворі, біля виходу, знайомий уже чорний «хорьх», завжди прибитий сірим дорожнім пилом.

Поруч стояв обер-лейтенант, чия форма безпомильно вказувала – він інтендант, і про щось запросто балакав із армійським колегою. Трохи знаючи його, Ванда зрозуміла: травить анекдоти, ними офіцер сипав рясно. Часом здавалося, запас ніколи не вичерпається, як будь-які інші запаси досвідченого постачальника.

– Добрий вечір, пане