Читати книгу - "Поезії. Книга V, Олександр Олесь"

Вірні друзі хоругов.

Як із каменю, із криці,

Непохитно я стою...

Чорні хмари, як орлиці,

В’ються - чують кров мою...

Вірні друзі хрест і мари

Мені чемно принесли...

Надо мною в’ються хмари,

Як над чайкою орли.

1916

Старі мої рани, і гнів, і пісні,

Та ж сама у мене і Мати.

Гидкі мені ваші слова голосні

І ними позлочені грати.

Чужа мені ваша вітчизна нова

І ваші вітання до неї.

Похилена низько стара голова

Коханої Неньки моєї.

О, киньте свій галас і крик без пуття,

І Матері-страдниці дайте

Хоч тихо скінчити скорботне життя,

А потім співайте і грайте!

1916

Хто се мак щороку сіє,

Розкидає по ланах?

Мов китайка червоніє,

Мов жалоба на житах.

Хто коралі, хто рубіни

В чистім полі розгубив...

Хто це серце України

На землі її розбив?..

Коли б ми плакати могли,

Які б річки з очей незрячих,

Які б річки із сліз гарячих

По Україні потекли!

Коли б ми плакати могли...

Коли б ми вірити могли,

Які б ми витерпіли муки,

Яку б вагу взяли на руки,

Які б хрести ми понесли!

Коли б ми вірити могли...

Коли б ми гніватись могли,

Які б пожежі засвітили,

Які б кайдани ми розбили,

Якого б ката розп’яли!

Коли б ми гніватись могли...

Глузуйте, кпіть над рідною землею,

Вкривайте склом і терном нашу путь,

Вбивайте нас байдужістю своєю,-

Презирством діти вас уб’ють.

На батька син оганьблений не гляне,

Зречеться матері безтямної дочка,

І Гонти гнівний дух з могили встане,

І піде тінь Залізняка.

Даремно б ви упали на коліна,

Об землю бились би в тенетах каяття;

О, не простить вас гнівна Україна

За вік ганебного життя.

І в ранок той, коли ударять дзвони

І вас на суд народний приведуть,

Із тисяч уст розітнуться прокльони

І вам на голови впадуть.

Хай плачуть струни, хай сльози ллються,

Хай пісню нашу несуть вітри,-

Колись заплачуть ті, що сміються,

Колись на землю впадуть з гори.

Колись на нивах, слізьми политих,

Розквітнуть дивні квітки весни,

Колись на нивах, квітками вкритих,

Бабками будуть літати сни.

І вільно в грудях серця заб’ються,

І зійдуть тіні із нив в яри...

Хай плачуть струни, хай сльози ллються,

Хай пісню нашу несуть вітри.

Знов лечу я над степами,

Над смарагдом нив…

Дух, що з муки народився,

Тіло окрилив...

Не цвіте уже усмішка

В мене на устах,

Не зриваються привіти

В золотих словах.

І не тішить мене ранок,

Як сльоза, ясний.

Я лечу спокійно, просто,

Тихий, мовчазний.

Я несу в душі зміцнілій

Вечір, захід свій.

Дорогий безцінний попіл

Спалених надій.

Я лечу назустріч ночі

В тихому краю,

Щоб на груди їй схилити

Голову свою.

Зірку з іскрою малою

Залишаю я...

Збережи маленький вогник,

Зіронько моя!

1916

На крила, на крила! До сонця, брати!

Покиньмо сумне кладовище.

Хай стануть нам крилами наші хрести,

І з ними все далі, все вище.

До райської брами! щоб вгледів нас Бог,

Бо він нас не баче із раю,

Як блудимо ми по лісах без дорог,

Як змучились тяжко, без краю.

На кобзах розбитих заграємо ми

Про скарги і сльози народні,

Про наші блукання в країні пітьми,

Про наші змагання безплодні.

І струни-проміння на кобзи сумні

Повісить нам Бог в нагороду.

І росами радості бризнуть пісні

В серця безнадійні народу.

1916

Так, як Данте любив Беатріче,

Як Петрарка Лауру любив,

Так люблю я тебе, моя пташко,

Хоч тобі я і серце розбив.

Так вже дивно буває на світі:

Друг найближчий - і ворог же твій...

Від руки найніжнішої рани

Заживають в могилі одній.