Читати книгу - "Поезії. Книга V, Олександр Олесь"

Зелений ліс в майовий день

В дощу з проміння і пісень.

1915

О, ближче стань! ні, краще далі...

Далеко будь, як мрія, сон...

Як сонце будь! і стань на сході!

І сходь поволі, як воно.

Дай час найти слова молитви,

Тобою сповнитись душі...

Ні, ближче стань: як страшно тяжко,

Коли стоїш далеко ти.

...Не треба! ні! іди на захід,

Заходь, жалем все серце зрань,

Сточи всю кров, всю душу вийми,

І тихо труп мій ніччю вкрий.

1915

Лунає пісня солов’я,

Майовий день розводе вії,

Як молода, в квітках земля,

І ледве чутно вітер віє.

А я ходжу, як тінь, як мрець:

Навік розлучений я з нею...

І тихий стогін двох сердець

Пливе подзвінням над землею.

1914

І знов німа моя рука,

І третій день я вже приходжу

Без вінка.

Ах, я сплести вінка не можу.

Не можу я руки звести.

Найменший рух зробити нею...

О, прости,

Візьми на спомин сю лілею.

1914

Світи усім лампадою ясною,

Світи, як в темну ніч зоря,-

Родилась ти черницею святою

Для тихих стін монастиря.

Родилась ти для тиші лісової,

Для сліз, зітхань і молитов.

Твої думки від бурі життьової

Тікають в сутіні церков.

Іди ж туди, де островом на морі

Біліє храм серед лісів,

Де в небеса спокійні і прозорі

Твоїх сестер несеться спів.

Лечу в думках над море Середземне,

Шумить воно і в берег б’є,

А італійська ніч таємне

З очей небесних сяйво ллє.

Ще мент - і я, як море, б’юся гнівно,

Стогну, і плачу, і люблю,

А ти, як ніч, спокійно, рівно

На душу дивишся мою.

1915

Я знаю,- тяжко вам... І чую я докори:

«Ти, наче зрадник, кинув нас

І щастя власного пішов шукать в простори

В такий страшний, проклятий час...»

Схиляю голову, становлюсь на коліна...

Простіть мене, брати мої...

Нехай простить мене і мати Україна,

О, не забув, не зрадив я її.

Я, справді, кинув вас, мої степи і луки,

Та де б не був я, завжди скрізь

В моїх піснях стогнали ваші муки,

Тремтіли роси ваших сліз.

Чому ж вагаюсь я розкрить свої змагання,

Усю пожежу дум моїх?..

Але як соромно в часи свого конання

В знесиллі згадувати їх...

О, як я тяжко вас любив колись в дитинстві,

Мої степи, мої лани!

І кинув вас... Але в своїм злочинстві,

Сліпий, не бачив я вини.

Я марив лицарем з’явитись перед вами,

Гінцем і вісником життя!

І ось стою з порожніми руками

В сльозах ганьби і каяття.

Хай громом присуд ваш мене ударе,

Хай серце проймуть блискавки...

О рідний громе, рідні хмари,

О смерть від рідної руки!..

День... Весна... Прозоре небо...

Кожний світиться листок...

...Із різниці тихо ллється

Крові темної струмок.

Все в цвіту рожевім, білім...

В душах - радість і любов...

...Над струмком корова стала,

З жахом дивиться на кров.

Пісня жайворонка ллється.

Верби радісно шумлять...

...Купи сірих тіл доходять,

Б’ються, стогнуть і хриплять.

На даху голубка сіла

І годує голуб’я...

Поміж трупами шукає

Матір кинуте ягня...

День. Весна. І серце в квітах,

Серце в щастя вірить знов...

Мають крила! кров на крилах...

О, чия на крилах кров?!

«Кричи, паяце, смійсь, байдужий!

Розваги, жарту, сміху дай...»

«...Співай нам, грай, поете дужий,

Колишнє піснею згадай!..»

Кричить паяц, свистить, стрибає,

Пташками дзвоники знялись...

...Горить поет, на арфі грає,

А струни кров’ю налились.

...Пішли, вдоволені бенкетом.

Погасли люстри золоті.

В пітьмі паяц обнявсь з поетом,

Стоять і плачуть в самоті.

Надо мною в’ються хмари,

Як над чайкою орли,

І зарані хрест і мари

Мені друзі принесли.

Чорні хмари відбивають

В блискавках гарячу кров,

З