Читати книгу - "Поезії. Книга V, Олександр Олесь"

Хтось приходив уночі;

Хтось ридав і тихо бився

На моїм плечі.

Не згадаю слів тремтячих,

Хоч їх жар пече,

І в сльозах його гарячих

Все моє плече.

Хто ж ти, духу-брате рідний?!

Може, вік шукав

По світах мене ти, бідний,

І вві сні спіткав.

Я хочу тиші... Досить слів,

Образ, докорів і вінків,

Я все вернув, я все віддав

І струни стомлені порвав.

Не звіть мене! Моя труна

Така спокійна і ясна...

І любо-солодко мені

Лежати-марити в труні.

Хай рев гармат гримить, гуде,

Хай дивний бій на смерть іде,-

Я сам боровсь в руці з мечем

І впав удосвіта борцем.

Я впав на рідну хоругов,

І як благав спинити кров!..

А ви труну дали мені,-

Я меч обняв і ліг в труні...

1916

І де ми сили беремо,

Тягти віки своє ярмо,

Ворожі сльози утирати

І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,

Списи залізні навкруги,

А ми в думках вітаєм волю

І тільки кривимось від болю.

Літа пливуть, а ми йдемо

І ярем дерево тремо,

Хоч до кісток ми шиї стерли

І кращі спільники умерли.

Свистить батіг. Рипить ярмо,

А ми убогу оремо...

Ні сліз, ні стогону, ні слова,-

В кривавих ранах вся розмова.

А очі наші, як огні,

А зорі тонуть вдалині

І ждуть з-за обрію ясного

Якогось дива неземного.

Не чують наших слів ні кат, ні брат,-

Не чують:

Тепер гримлять громи гармат,

Пророками віщують.

Не бачать наших сліз і молитов,-

Не бачать:

Тепер не сльози ллються,- кров!

І очі кров’ю плачуть.

Тепер, хто хоче жить, в огні

Палає.

В землі, в повітрі, на коні,

Як лицар, умирає.

А ми, каліки і старці,

Ридаєм,

І, може, гинем, як борці,

Але за що - не знаєм.

1916

Мій труп спаліть! і киньте попіл бурі,

Моїй сестрі, улюбленій моїй...

Нехай вітри, як демони похмурі,

Його підхоплять в танець свій.

Нехай несуть його через тумани,

Туди, де мури не стоять,

Де груди рвуть могучі океани

І небу помстою гримлять.

Нехай мій попіл волею уп’ється,

Остудить свій і жаль, і гнів,

І знов назад з вітрами принесеться

Туди, де я колись горів.

Ми останні вже весла ламали,

І далекі були береги...

А над нами мушкети блищали,

І сміялися з нас вороги.

І ніж ними усе свої люде,

Все сусіди, свати, земляки...

Все Степани, Івани, Іуди,

Єнки, Овські, Уки... Павуки.

Нашу чайку розбили бескети,

Переможно пливли вороги,

А над нами блищали мушкети,

І зникали навік береги.

1909

Промінь в темряві руїн!

Нетерплячий, дивно-ранній...

Я не знаю - перший він

Чи останній?!

Що се? ранок, вечір, ніч?

Чом так тихо скрізь навколо?

Нащо промінь? З ним страшніш,

Він упав на мертве чоло...

Нащо промінь? Погасіть!

Він пече криваві рани...

Хтось прокинувсь голосить,

Хтось гризе свої кайдани...

1916

Коли вже ти, сонечко, мені зійдеш,

Коли вже ти весело усміхнешся?

А вже ж моя душенька наболілась,

А вже з мене доленька насміялась,

Розвіяла листячко мого саду,

Потоптала ніжками мою ниву,

Мої вільні крилонька пов’язала,

Мою горду голову похилила,

Моє щастя в озері потопила.

1915

Зима... і пролісок блакитний!

Навколо ще лежать сніги,

А він всміхається, привітний,

А він вже скинув ланцюги!

Така і ти! Ще ніч навколо,

Весь край в руїнах і хрестах,

А в тебе сміх, безжурне чоло

І пісня ранку на устах.

31.03.1915

Твій плач - то хмари в дні осінні,

Сумної чайки голосіння,

Твій плач - то дзвони жалібні,

Марія Діва на труні.

Твій сміх - се танець водоспадів,