Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

Але чому ця Революція, яка готувалася й погрожувала всюди, вибухнула у Франції раніше, ніж у інших країнах? Чому вона набула в нас певних рис, які не виказували себе більше ніде або виказували неповно? Це інше питання; безперечно, воно заслуговує того, аби його поставити. Його розгляд складе предмет наступних книг цієї праці.

Одна річ вражає нас з першого погляду: Революція, мета якої полягала, власне, в тому, щоб скрізь знищити залишки середньовічних установ, вибухнула не в тих країнах, де ці установи ліпше збереглися й найдужче давали відчути народові свій тягар і суворість, навпаки, там, де народ найменше терпів від них; тож їхнє іго здавалося найнестерпнішим там, де воно справді було найменшим тягарем.

Майже в жодній частині Німеччини наприкінці XVIII століття кріпацтво ще не було скасоване, а в більшій частині її народ залишався прикріпленим до землі, так само як і в середньовіччі. Майже всі вояки війська Фрідріха II та Марії-Терезії були справжніми кріпаками.

У переважній частині німецьких держав 1788 року селянин не міг покинути фільварок, а якщо покидав, то його можна було переслідувати скрізь, хоч би де він був, і силоміць привести назад. Він підлягає вотчинному суду, який стежить за його приватним життям і карає його за нестриманість та лінощі. Він не може ні піднестися у своєму становищі, ні змінити фах, ні одружитися, якщо на це немає доброї волі його господаря. Більшу частину часу він повинен присвячувати службі цьому останньому. Кілька років своєї молодості він має провести на службі двору. Панщина існує в повній своїй силі й у деяких землях може тривати до трьох днів на тиждень. Селянин відбудовує й ремонтує споруди, що належать дідичу, доправляє на ринок продукти його господарства, возить його самого й зобов'язаний виконувати його доручення. А втім, кріпак може ставати земельним власником, але його право власності залишається все ж таки вельми неповним. Він зобов'язаний обробляти своє поле в певний спосіб, під наглядом дідича; він не може ні відчужувати, ні закладати його на свій розсуд. У певних випадках його примушують продавати продукти своєї власної землі; в інших випадках йому не дозволяють їх продавати; але обробляти землю він завше був зобов'язаний. Навіть спадщина не переходить цілком його дітям: якусь частину забирає собі його дідич.

Я не розшукую тих постанов у давніх законах: я натрапляю на них всюди, аж до кодексу, укладеного великим Фрідріхом та обнародуваного його наступником у момент, який ішов слідом за вибухом Французької революції.4

У Франції давно вже не було чогось подібного: селянин приходив, ішов собі геть, купував, продавав, укладав угоду, працював, коли й як йому було зручно. Останні сліди кріпацтва залишалися помітними тільки в одній чи двох східних провінціях — провінціях завойованих; у всіх інших місцях воно зовсім зникло, й навіть більше, його зникнення належить до такої віддаленої доби, що час його скасування згладився з людської пам'яті. Наукові пошуки, що робляться в наші дні, довели, що, починаючи з XIII століття, кріпацтво більше не зустрічається в Нормандії.

Але в умовах народного життя у Франції відбувся ще інший, істотно відмінний переворот: селянин не тільки перестав бути кріпаком, а й зробився земельним власником. Цей факт, іще й нині не досить добре встановлений, мав, як це ми побачимо далі, стільки наслідків, що я дозволю собі тут зупинитися, аби розглянути його.

Тривалий час вважали, що роздріблення земельної власності бере свій початок від Революції й спричинене нею. Та різними свідченнями доведено протилежне.

Принаймні за двадцять років до цієї Революції ми натрапляємо на сільськогосподарські спільноти, які вже оплакують надмірне роздріблення землі. «Розділ спадщини такий,— говорить Тюрґо приблизно в той час,— що ділянка, якої було достатньо лише для однієї родини, ділиться між п'ятьма-шістьма дітьми. Ці діти та їхні родини з тієї миті вже не можуть прожити тільки з цієї землі». Через кілька років Неккер сказав, що у Франції є сила-силенна дрібних земельних власників.

У рапорті, зробленому одному інтендантові за кілька років до Революції, я читаю: «Спадщина ділиться порівну й досить небезпечно, оскільки кожен хоче мати частку в усьому й скрізь, земельні ділянки діляться до безмежності й постійно дробляться». Чи не здається вам, що це написано буцімто в наші дні?

Я сам доклав чимало зусиль для того, щоб відтворити кадастр колишнього порядку, й почасти домігся успіху в цьому. Згідно із законом 1790 року, що встановив земельний податок, кожна парафія зобов'язувалася скласти список усіх фільварків, що на той час існували на її території. Переважна більшість цих списків зникла; проте я розшукав їх у певній кількості сіл і, порівнюючи їх з нинішніми списками, побачив, що в цих селах кількість земельних власників досягла половини, часто-густо навіть двох третин теперішньої кількості. Це видасться доволі дивним, якщо взяти до уваги, що загальна цифра населення Франції зросла відтоді більше ніж на чверть.

Уже за тих часів, як і в наші дні, прагнення селянина до перетворення земельної власності було надзвичайно великим, і пристрасті, які породжує в ньому володіння землею, вже розгорілися. «Земля постійно продається по ціні, вищій за свою вартість,— зазначає чудовий сучасний спостерігач,— що свідчить про пристрасне бажання всіх жителів стати власниками. Всі заощадження найнижчих класів, що в інших країнах вкладаються на відсотки в приватних осіб або в державні фонди, у Франції призначаються на закупівлю земель».

З усіх нових явищ, що їх помітив у нас Артур Юнг під час свого першого відвідання Франції, жодне не вражає його так дуже, як значущість простору землі, розподіленої серед селян. Він твердить, що в їхній власності перебуває половина всієї землі у Франції. «Я й гадки не мав,— каже він часто,— що таке може бути». Й справді, таке не спостерігалося за тих часів ніде, крім Франції та в кількох місцях поблизу з нею.

В Англії були селяни-власники, але їхня кількість дуже зменшилася. В Німеччині за всіх часів і в усіх її частинах була певна кількість