Читати книгу - "Лихий попутав, Мирний"

- Добре, сестрице, скажу.

- Прощайте ж.

- Ідіть здорові...

Пішли собі. А я сиджу та думаю: чого се так захотілося дядині, щоб у неї я була? Тоді без дитини - та сяка і така, а тепер і з дитиною - та хай іде. Дивно мені й чудно.

От і піст минає, Великдень незабаром... Ось і він прийшов і пройшов, та так сумно та невесело... Дивлюся у вікно: люди ходять, гуляють - одягнені-виряджені, раді, веселі; там дівчата, як квітки, квітуть, там парубки співають, там чоловіки з жінками у парі йдуть у гості до роду; пани їздять, хлопці бігають, крашанками качаються... Свято!.. Сонечко так ясно світить і гріє, травиця з землі так і лізе. Свято і весна!.. А ти сиди у душній хаті, слухай, як твоя недоля викрикує...

«Зв'язало ти мене... ох, зв'язало мою голову і руки, навік зв'язало!» - подумаєш та й обіллєшся гарячими сльозами.

Подивишся на його... Мале - дурне: пхикає собі, оченятами блискучими поводить, устоньки випинає, рученята випручує, - звісно, мале. Подивишся на його та й усміхнешся... Яке мале, а й воно чує, що свято Бог дав! - радіє, грається. Пригорнеш його до серця... «Лихо моє і щастя моє!» - промовиш та й знову заплачеш.

Якраз у провідну неділю мені рік минав. Прийшла вона, та провідна неділя.

- А що, Варко, - каже господиня, - бачу - тобі сьогодні рік?

- Рік, - одказую.

- То ти мені ще хоч з тиждень набудь, поки я собі другу вишукаю.

- Про мене, - кажу, - хоч і два; я думала, що у вас ще й на третій зостануся.

- Та я й б то, Варко, - одказує, - не від того, та що ж? У тебе мале, ти сама знаєш - вже ж і коло його треба...

- Та так, - кажу, - треба: вже ж не кинути його серед шляху. - І така мене досада за серце вхопила!..

- Що ж ти, наймешся де? - пита мене трохи згодом.

- Не знаю... Коли трапиться де, то наймусь.

- Не раджу я тобі найматися, - каже вона, - краще додому йди. Уже ж там які не є родичі, а все ж свої - не чужі.

- От, - кажу, - не знать, де та пташка ночувати буде, що її лихою годиною у чужий край прибило!

Побалакали отак та й помовкли. Набула я два тижні, узяла свої гроші, зв'язала збіжжя, клунок на одну руку, дитину на другу - та й пішла... Куди тепер?

Вийшла на поле, на битий шлях... Зелено усюди, пахуче, гарно, а мене сльози так і заливають. Іду та йду.

Озирнулася назад... Місто у диму куріється, синіє здалі, бані на церквах миготять, панські будинки біліють, як сніги весною по лісах. Стала я, щоб спочити трохи, положила клунок на землю, схилилась над дитиною... Воно на мене дивиться, шукає... Пригорнула його міцно до лона та як заплачу!.. Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла - як ластівочка щебетала, назад повертаюся - вороном крячу... Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!.. Отак проклинаючи, пригорнула до лона дитину, поцілувала, узяла своє збіжжя і знову потеліпалася.

Уже з полудня сонце повернуло, як увійшла я у село. Рідні місця, знайомі хатки, садки, доріжки - все те миготить у очах, у голові думки будить, у серці одраду; все те вітає тебе, як рідне. Одно тільки - гляну на дитину, і все те неначе туманом покриється... А тут ще стрівають мої товаришки - одні вже жінками стали, другі ще дівують, - зупиняють, розпитують... Похнюпивши голову, спустивши очі у землю, закриваю дитину - та чи скажу їм слово, чи ні - та й далі... Соромно так мені, аж страшно. Думаю: оте й мене ждало, чим вони... а я?., я всьому виною! Та аж сльози на очі виступають; я їх давлю, здержую, а вони проти волі так і канлють, так і каплють.

Насилу добрела до своєї хати, де зросла, вигодувалася. Та як же вона змінилася, постаріла, похилилась! Оселя подірчавіла, покришка на димарі зсунулась, стіни полупані, оббиті... Чи так воно було й за мене? Чи таким я його кинула?.. А всього два роки!.. Та мерщій у хвіртку. Дві здоровенні собаки кинулись на мене.

- Леско! Жучко!

І собаки не пізнають, аж за поли хватають... Боже ж мій, що робити мені? Нігде ж ні прутика, ні хворостинки... Кличу тільки: «Леско! Жучко!» - та оступаюся до ліси.

Ось чую - щось з хати вибігло.

- Який там чорт собак дратує? - гукає, чутно по голосу, Карпо, дядьків середній син.

- Се ти, Карпику? - обзиваюсь до його. - Іди лиш та проведи од собак.

- А ти хто така? Здалека? - питає мене.

«Боже! і рідні тебе не пізнають, а то вже собаки!» - думаю.

- Та се я, - кажу йому, - Варка. Хіба не пізнав? Іди лиш проведи, оборони. Он у вас які злі собаки стали!

Карпо підбіг до мене; собаки порозбігались у сторони та аж виють.

- Бач! се ти, Варко! - каже Карпо. - А я й не пізнав.

- Та й ти, - кажу, - який великий виріс, що й тебе не пізнати. А батько, мати дома?

- Дома.

- Що ж вони роблять?

- Лаються.

- За що?

- Господь їх знає! Батько п'яні прийшли, так мати їх і напали. Увіходжу в сіни - справді чутно бучу. Дядина, як та чечітка, теркоче та вичитує, а дядько коли-не-коли проведе товстим охриплим голосом та й замовкне та знову проведе...

Уходжу в хату:

- Здорові були ви, дядьку, і ви, дядино! Буча зразу стихла.

- Здорова! - мовить приязно