Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Сам.

- Але ж бо ви не знаєте, який він не раз несміли­вий.

- Я не знаю, але дай­те спокій!

І во­на да­ла спокій, він не прий­шов, а ме­не об­гор­ну­ло якесь сум­не вдо­во­лен­ня…

***

Я див­лю­ся кож­дим ра­зом за ним, ко­ли пе­ре­хо­дить поп­ри наш дім. А йде він зви­чай­но між п'ятою й шос­тою ве­чо­ром. Не­дав­но ка­за­ла тітка відчи­ни­ти од­но фрон­то­ве вікно; я відчи­няю, а він на­че з землі виріс - надійшов! Як же я спо­ло­ха­ла­ся! Я не тям­лю доб­ре, як во­но скла­ло­ся, але він поз­до­ро­вив ме­не. Мені зда­ло­ся, що, здо­ров­ля­чи, спа­ленів. Впрочім, справді не знаю. Мені самій зро­би­ло­ся га­ря­че, мов по­лум'ям об­да­ло ли­це, і я са­ма зміша­лась. Те­пер відсту­паю вже від вікна, ко­ли ба­чу, що він іде. Він не сміє ме­не видіти. Не сміє!

Оногди, вже по тім поз­до­ров­лен­ню, заміти­ла я, як він, пе­ре­хо­дя­чи поп­ри наш дім, по­вер­нув лед­ве-лед­ве замітно го­ло­ву ле­ге­сенько са­ме до то­го вікна, де я тоді сто­яла.

Пощо він ме­не здо­ро­вив? Ад­же ми собі нез­най­омі, а то й зовсім нез­най­омі…

***

Одна на­ша знай­ома, вдо­ви­ця по якімсь судді, оповіда­ла тітці, що Оря­дин ди­тя «лю­бові» якоїсь сво­яч­ки надлісни­чо­го, доньки ук­раїнсько­го пра­вос­лав­но­го свя­ще­ни­ка, й яко­гось му­зи­кан­та.

- Але не ду­май­те, до­ро­га пані про­фе­со­ро­ва, - оповіда­ла во­на, - що він був з тих слав­них угорських ци­ганів-му­зи­кантів, ме­жи кот­ри­ми стрічається не раз справжніх князів що­до ба­гатст­ва! О, ні! Він був ук­раїнський ци­ган і по­хо­див з Гли­ниці. Це сільце на Бу­ко­вині вам звісне, там більше ци­ганів, як му­жиків. Ук­раїнських ци­ганів, пані про­фе­со­ро­ва, на те кладіть ува­гу! Гра­ючи, ви­до­був­ся він на ка­пельмей­ст­ра гли­ницької бан­ди, [16] а що був доб­рим ук­раїнцем, то її батько, свя­ще­ник, прий­мав йо­го з патріотиз­му частіше в се­бе і з ча­сом, до­ро­га пані, з ча­сом… - Тут во­на ур­ва­ла, закінчив­ши оповідан­ня злоб­ним, при­дав­ле­ним сміхом…

Не знаю, з якої при­чи­ни про­ки­ну­ло­ся в моїм серці чувст­во не­на­висті суп­ро­ти оповіда­ючої вдо­виці, її вва­жа­ли всі знай­омі «доб­рою» жінкою. Во­на, мо­же, й бу­ла справді доб­рою, та я по­чу­ла на­раз не­на­висть до неї. її спосіб оповідан­ня вик­ли­кав в ме­не жаль до неї, чо­го я їй ніко­ли не за­бу­ду.

- В ци­гані! Поміркуй­те ли­ше собі, до­ро­га пані про­фе­со­ро­ва, в простім якімсь му­зи­канті! Та­же я би… Матінко бо­жа!… І то, ба­чи­те, - го­во­ри­ла во­на дальше, - донька чес­них лю­дей, донька свя­ще­ни­ка! О неї мав ста­ра­ти­ся [17] який­сь за­мож­ний ку­пець, але во­на про йо­го й чу­ти не хотіла. Вкінці був він ще настільки зух­ва­лий, що ста­вив­ся пе­ред па­нот­ця й про­сив о ру­ку доньки. Тоді ма­ла збу­ти­ся страш­на сце­на. Одні оповіда­ли, що прос­туп­ни­ка виг­на­ли та­ки за­раз ку­дись, другі, що ма­ти всту­па­ла­ся ду­же за донькою і що він з нею од­ру­жив­ся, ли­ше що во­на ско­ро по­мер­ла, дав­ши ди­тині жит­тя. Інші ка­жуть, що во­на йо­го са­ма про­си­ла по­ки­ну­ти її, а потім і от­руїла­ся сірни­ка­ми. Ат! хто їх там знає, де прав­да? Во­на бу­ла ще ду­же мо­ло­да. Ма­ла лед­ве дев'ятнад­цять років. Бо­же, бо­же! - до­да­ла зго­дом згірдли­во. - Та­ке мо­ло­де, а вже та­ке зіпсо­ва­не! Хто знає, що з неї бу­ло би ще зро­би­ло­ся, як­би бу­ла жи­ла; а так смерть зро­би­ла од­ним за­ма­хом всьому кінець.

- А чиє ж він ім'я має? - спи­та­ла тітка ціка­во.

- Таже ба­чи­те: ім'я ба­теч­ка сво­го гідно­го.

- Отже, му­си­ли-та­ки поб­ра­ти­ся?

- А бог їх там знає! Що­до ме­не, то я га­даю, що справді поб­ра­ли­ся й що во­на йо­го опісля про­си­ла по­ки­ну­ти її, а са­ма взя­ла та й от­руїла­ся сірни­ка­ми. Це, ба­чи­те, я то­му так ду­маю, що він за­раз по її смерті ку­дись заб­рав­ся. Без при­чи­ни був би не за­би­рав­ся.

- Та ку­ди заб­рав­ся? - спи­та­ла тітка.

- Таже ба­чи­те: до Мол­да­ви. Хтось-то го­во­рив, що він зібрав собі но­ву бан­ду та й чкур­нув ту­ди з людьми, що йшли в Мол­да­ву на ро­бо­ту.

- І не вер­нув­ся вже?

- Не вер­нув­ся до нинішньої дни­ни.

- А ди­ти­на?

- Дитина рос­ла ко­ло діда та ба­би; ко­ли ж па­но­тець по­мер, а ди­ти­ну тре­ба бу­ло вже до­кон­че по­си­ла­ти до шко­ли, скли­ка­ла ста­ра ра­ду. Який­сь пер­вий брат му­зи­кан­та, бездітний му­жик-ґазда, на­пер­ся взя­ти ди­ти­ну за свою. А надлісни­чий, сво­як небіжки, і собі намігся взя­ти хлоп­ця. «Во­но, - ка­зав, - мені ближ­че, як тобі. Врешті ти ка­жеш, що не зро­биш з нього па­на, ли­ше ґазду; ну, а мені, мо­же, бог до­по­мо­же ви­вес­ти йо­го на щось ліпше, як на прос­то­го ґазду». Той собі, а цей собі! Брат му­зи­кан­та, роз­ка­зу­ють, був тоді ду­же лю­тий. «Тобі, - ка­же, - си­ро­тинсько­го гро­ша за­ба­гається, що йо­му па­но­тець ос­та­вив, а не ди­ти­ни. Те­бе цілий повіт знає, який ти зах­лан­ний! Ти ви­хо­ваєш йо­го так, що він бу­де своєї ро­ди­ни со­ро­ми­ти­ся, що бу­де так са­мо кров з му­жиків сса­ти, як ти і тобі подібні. А я не так хотів йо­го по­вес­ти. Та не­хай діється бо­жа во­ля! Час по­ка­же, хто мав ліпші наміри, чи я, прос­тий се­ля­нин, чи ти». Роз­лю­тив­ся та й від'їхав. А надлісни­чий взяв справді хлоп­ця до се­бе, ви­хо­ву­вав, по­си­лав до шко­ли…

- А той що?

- Мужик той? Бог йо­го знає, що. І не приїздив більше й не пи­тав. От дур­ний му­жик, хотів щось пе­ред світом по­ка­за­ти. Ста­ра по­па­дя теж не хотіла йо­му ди­ти­ни да­ти, то­му що відра­зу ска­зав, що не вип­ро­ва­дить хлоп­ця в «па­ни». Ка­за­ла, що не дасть ди­ти­ни своєї доньки на «пас­ту­ха». От та­ке-то, лю­ба пані про­фе­со­ро­ва. Ціла ко­медія!

- Ну, це вже прав­да, - обізва­ла­ся тітка, - що це ду­же по­етич­на ле­ген­да.

- Але ви­ди­те! - по­ча­ла знов по хвилі вдо­ви­ця. - Мені все здається, що во­ни, ніби надлісни­чий і Оря­дин, не ду­же-то люб­ляться. Че­рез цілий час, як Оря­дин про­бу­вав на Мо­раві, не приїздив ані раз йо­го відвіда­ти. Впрочім, це знаєте й самі, бо жи­ве­те з ни­ми в сусідстві і як од­на ро­ди­на.

- Та ні, не приїздив! Це вже мо­же бу­ти, що не люб­ляться. Надлісни­чий і Зо­ня май­же ніко­ли про йо­го й не зга­ду­ва­ли. Ли­ше ста­ра гу­вер­нант­ка роз­па­дається над ним, - роз­повіда­ла якось ще давніше Зо­ня. Я цілу то­ту пан­ну Марію, прав­ду ска­зав­ши, не ду­же-то зно­шу, лас­ка­ва пані. З ти­ми її «нер­ва­ми»… їй-бо­гу! не раз ме­не чорт бе­ре! Був­ши на місці Маєвсько­го, я бу­ла би їй вже дав­но за всю то­ту її на­уку по­дя­ку­ва­ла!

- А ви ніби як ду­маєте, лю­ба пані про­фе­со­ро­ва, що надлісни­чий як, бу­де її вічно в се­бе дер­жа­ти? - відповіла вдо­ви­ця. - Він мав навіть