Читати книгу - "Родичі, Моріц Жігмонд"

Натомість посіяв кукурудзу. Навколо цього питання й виникла тяжба. Згідно інформації доктора Пе-терфі, у всьому був винен банк. Він порушив існуючі правила, тож на підставі відповідної вказівки лісоуправи місто було змушене подати позов. Щоб зняти із себе відповідальність, управа почала справу проти банку, а банк почав справу проти Мачкаші.

— Але ж вимоги лісоуправи слушні.

— Так. Слушні.

Пішта не міг зрозуміти, що саме хоче ствердити його підписом банк. А раптом мова йде про підпис, який може бути вирішальним у розв'язанні справи?

— Будь ласка, зателефонуй у Кредитний банк і спитай, чого вони, власне, хочуть.

Поки Петерфі розмовляв тут же в кабінеті по телефону — відділ мав усього один апарат,— Пішта читав папери. Він побачив, що справа тягнеться вже чотири роки і, певно, така скандальна, що навіть Макроці побоявся не дати їй ходу.

З банку відповіли, що вони хотіли тільки підтвердити час, коли надійшов із суду один документ. А це можна встановити лише у правовому відділі муніципалітету.

Петерфі все це повідомив, стоячи біля телефону.

— Скажи їм, що проти цього заперечень немає. Петерфі переказав відповідь Пішти й поклав трубку.

— Звідкіля ти родом, любий Петерфі? Петерфі усміхнувся.

— З вашого дозволу, пане обер-прокурор, я біженець *із Трансільванії, із комітату Удвархей.

— Он воно що! Чудово.

Пішта й собі усміхнувся, подумавши, що він поводить себе з цим чиновником, своїм однолітком, так, як бургомістр поводив себе з ним самим.

У доктора Петерфі була хороша пам'ять, справи він знав якнайкраще. Обговорюючи їх, Пішта просидів з Петерфі аж до обіду. Цього дня він дечого, навчився...

VII

Через кілька днів прийшло затвердження від міністра внутрішніх справ.

Пішта зовсім заспокоївся. Тепер уже він міцно сидить у сідлі. Бургомістр сказав: незабаром треба буде поїхати до міністра, щоб засвідчити йому свою повагу. Міністр повідомить, коли зможе його прийняти.

Лінина сукня була готова в середу. Сиділа сукня чудово. Взагалі з Ліною діялися дива: вона явно помолодшала, стала жвавою і веселою, як колись замолоду. Без-угаву щось наспівувала.

Годі було її впізнати.

Вони повінчалися під час війни. В них є двоє дітей — Берці, який вчиться у четвертому класі гімназії, і Каль-мушка, першокласник, йому одинадцять років. Більше дітей Ліна не хотіла мати. А чому — для Пішти це було загадкою.

Звичайно, турбот із ними багато, та й витрати великі. Ліна намагалася .дати дітям гарне виховання. Доки вони були маленькі, їх виховувала німкеня-гувернантка, але коли старший хлопець пішов у гімназію, гувернантку довелося відпустити, бо на її утримання не вистачало грошей. До того ж, хлопцям була потрібна окрема кімната, і для гувернантки не залишалося місця. Вся сім'я жила в трьох кімнатах. Пішта вже давно пропонував перебратися в більшу квартиру, проте їхнє помешкання було дешеве, і вони відкладали переїзд з року в рік, мовби сподіваючись, що їхнє терпіння буде винагороджене — одного чудового дня перед ними виросте новий просторий будинок.

Пішта належав до тих людей, які в колі сім'ї охоче розповідають усе, що їх цікавить, проте стороннім своїм ду-мхж' не звіряють. В дружині він знайшов доброго друга і порадника. Ліна була розумніша за нього і могла дати критичну оцінку думкам і вчинкам чоловіка. Від часу призначення Пішти обер-прокурором минуло вже кілька днів, і Ліна відчувала, що він, певно, зуміє постояти за себе і не .зашкодити своїми фантазіями становищу, яке так несподівано дарували йому небеса.

Ліна ніколи не говорила чоловікові про необхідність змиритися, тим більше, що сама була дуже горда, більш горда, ніж він. Часто її навіть дивувало певне пристосовництво Пішти: сама вона не могла терпіти бодай дрібних образ. Ліна втішала себе тим, що Пішта переживе той нелегкий період, який випадає на долю кожної людини, котра посідає нову посаду.

Аби тільки нічого не трапилось... Ліна дуже боялася тієї званої вечері в четвер. Аби тільки її там не образили — адже вона ні за що не може примусити себе змовчати. Якщо її не посадять на відповідне місце або господиня не виявить до неї належного такту,— нехай вони живуть хоч тисячу років, але вона ніколи більше не переступить їхнього порога. Ліна думала про це, прасуючи білизну та штопаючи одяг своїх синів, який —завжди рвався. Проте вона була майже певна — все обійдеться. Якщо вже їх запросили, то господарі мусять поводитися так, як це заведено в порядному товаристві. Зрештою вона це теж визнає — Пішта посів таке становище, що навіть "генеральний директор Кредитного банку вважає за потрібне бути з ним у добрих взаєминах. До того ж, добрі взаємини краще за все закріплюються через дружину. Той, хто забажає мати спільником її чоловіка, повинен і до неї ставитися так, як до спільниці. Тільки дружина може швидше за інших настроїти чоловіка на потрібний лад! Вони це прекрасно знають!

Ліна гордо всміхнулася й прикусила губу, подумавши, що непомітно й вона набуде певної впливовості. Добре! Дуже добре, що саме з нею, Ліною Сенткалнаї, рахуватимуться в місті...

Ліна багато думала і про свою двоюрідну сестру Магдалену. Чи прийде вона на вечір? У якій буде сукні і як поведеться з нею, з Ліною? Вони з Піштою повінчалися раніше, ніж Магдалена із Фері, однак Магдалена не вважала за потрібне навідати сім'ю радника в справах культури. "А що в неї спільного з культурою?" — спитала себе подумки Ліна. Серед поважних і так званих порядних жінок Магдалена мала досить погану славу. Чоловіка вона не любила й була сповнена пихи й марнославства. За її власними кресленнями — вона виступала в ролі архітектора й художника-декоратора — побудовано велику гарну віллу; розкішно обладнану й умебльовану в найновішому німецькому стилі, із водопроводом, зимовим садом, гаражем та машиною. Магдалена мала навіть власного шофера. В невеличкому місті все це видавалося чимось надзвичайним і повсякчас було темою для балачок. Востаннє Ліна зустрічалася з Магдаленою ще в дитинстві. Ліна закінчила коледж, тут, у Жаратноку, а Магдалена вчилася в Будапешті, приїжджаючи в Жа-ратнок на канікули. її батькові, який мав крамницю залізних товарів на центральній площі міста, поталанило під час війни, і він розбагатів; сім'я жила у великих достатках; отже, виключалася будь-яка можливість зближення Магдалени з Ліною.

"Ну, годі вже сушити собі цим голову. Хай що буде,— подумала Ліна, нащупуючи пальцем ще одну дірку в синових штанятах.— Магдалені такими справами не треба займатися. Хоч би тому, що у неї немає дітей. Вона безплідна..."

Жінки-матері завжди згорда дивляться на бездітних жінок — так, наче на тих стоїть якесь тавро. Адже для матері ніякий земний скарб не замінить дитини...

"Тільки б нічого не стало на заваді! Тоді не буде ніякої біди",— так вирішила Ліна, хоч зовсім не уявляла собі, яка саме біда може статися за такий короткий строк.

Аж раптом у середу після обіду приїхав Берці — Піш-тин дядечко. Ліні здалося, що над нею грянув грім.

VIII

Дядечко Берці — дуже статечний чоловік. Він усього лише сільський стряпчий, однак з вигляду такий показний, мовби той торговець худобою.

— Сервус, діти мої! Ось вам і дядечко Берці!

Він так широко відчинив двері, що вони аж заскрипіли,— їх зроду ніхто так не відчиняв. Став на порозі — обличчя рум'яне, аж сяє від задоволення, очі блищать — не дядько, а справжнє тобі новорічне засмажене порося.

— Ну, племінничку! — вигукнув він.

Цим звертанням було сказано все. Тут звучало і поздоровлення, і захоплення, що в нього є такий племінник, і зверхність, що все ж таки він, його дядечко, старший, розумніший чоловік, який завжди ладен налутити молодих на добро. Однак була тут і фамільна пиха — мовляв, ось ми, Коп'яші! Де ще в біса є такі?!

Оце "ну, племінничку" походить ще від епохи куру-ців або навіть ще з давніших часів, чудових часів битв і перемог, коли нечисленні загони угорців розбивали полчища ворогів і гордо повертались на батьківщину, вихваляючись: "Ну, племіннички, погляньте лишень на нас!"

Однак Ліна надто добре знала зміст цього "ну, племінничку!" Знала, що це означає: "Племінничку, одне слівце!.. Дай грошей, грошей дай!.."

1 К у р у ц и — учасники великого національно-визвольного руху в Угорщині кінця XVII — початку XVIII ст., спрямованого проти австрійського гніту.

Знала Ліна також і те, що поки вона тут, ця стереотип* на фраза вимовлена не буде. І тому, щоб врятувати чоло* віка, вона намагалась якнайдовше пробути в кімнаті, хоч у неї, як і в будь-якої господині-жінки, справ не браку, вало. Та й нагодувати родича треба, бо й'ін завжди при-їздить здалека, завжди в нього "кишки марш грають", а в їдальню він не звик ходити — хіба ж там нагодують так, як удома... Разом з тим, дядько дуже проханий — він, мовляв, не хоче надто переїдатись. А коли й кине щось у рот, то тільки тому, щоб не образити дорогу господиню, милу сестричку, щоб не подумали, нібито він гидує...

Ліна слухала нескінченні балачки дядечка Берці, з яким завжди щось траплялося. Взяти хоча б цю зустріч у Фюзешабоні...

Тільки-но Ліна вийшла, як дядечко Берці підсів ближче до свого найдорожчого племінника й мовив таємниче:

— Ой, племінничку, така в мене новина, що й не сказати! Велика новина! Я став власником шахти...

— Шахти? — здивовано перепитав Пішта.— Якої шахти, дядечку Берці?

— Вугільної, племінничку, вугільної...

Пішта засміявся. Де ж пак — дядечко Берці, який ніколи жодного пенге не має — власник шахти...

— Ось послухай, племінничку. В комітаті Боршод є одна дуже добра шахта. Калач, Калацька шахта в Ке-лешері. Отож один парубок прийшов до мене й розповів, що в нього помер батько, дуже скромний, порядний, роботящий чоловік, коваль-майстер, який тяжкою працею та кмітливістю створив оцю Калацьку шахту. Так... Але йому завжди бракувало грошей, щоб видобувати вугілля по-справжньому, і всі його зусилля були спрямовані головним чином на те, щоб за всіляку ціну не втратити цієї шахти, незважаючи на всі страхітні світові потрясіння. Вугілля добували тільки в такій кількості, щоб не дати гірничій інспекції закрити шахту. За життя коваля, діло якось посувалося — адже старий був на диво спритний, працьовитий та метикований і йому вдалося час від часу назбирати трохи грошей, необхідних для того, щоб шахта хоч як-небудь функціонувала.