Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

— Куди їхати?

— Працюємо за запасним варіантом.

…Тиждень я відсиджувався у заміському будинку одного з невеличких містечок на самому кордоні. Читав газети, слухав радіо, дивився телевізор. Тобто займався звичайною справою контррозвідника — чекав. Свій план я відправив через «рибалку» в Центр, звідки повинні були дати згоду на другий етап операції.

Спочатку по радіо, а потім і в газетах повідомили про мою трагічну загибель від рук екстремістів. Загибель несподівану і безглузду. Я пом’янув двійника. Який був хлопець! Сім років ми з ним успішно працювали. І от треба ж.

Почув по радіо і те, що давно хотів почути: заарештований агент іноземної розвідки Ден Брейл за спробу порушити недоторканість приватної власності, його вислали з країни.

У ранкових газетах було багато портретів Дена, інтерв’ю з директором коледжу, в якому він викривав «венесуельского» журналіста у порушенні законів гостинності країни і розповідав дещо про його візит на острів. Друкувалися фото залишеного мною на острові альпіністського спорядження, уламки дельтаплана, фото членського квитка аероклубу.

Оперативно спрацювали, подумав я про поліцію, розглядаючи добре знайомі мені предмети і документи.

…Через кілька днів я був уже в Парижі, лежав на м’якому дивані в номері готелю «Континенталь» і намагався розкласти все по поличках.

Отже, що мені відомо зараз? Те, що головна дійова особа в нашій історії — Браун. Прізвище, мабуть, вигадане. Та нічого, незабаром я все ж дещо знатиму про нього. Запит дано, і зараз сотні людей працюють над інформацією для мене.

Коледж, як ми й передбачали, виявився з секретом і справді готує геніїв. Незрозуміло, правда, яким чином. Та відомо, що в системі навчання є таємниці. Може, використовується якесь невідоме наукове відкриття? Вигода Брауна — половина досить високих прибутків коледжу. Запитання перше: чому сам Браун не став генієм і не робить відкриттів у різних галузях науки? Отже, для цього підходить не кожний. Цікаво, чи вийшло б щось із мене? Значить, насамперед треба з’ясувати критерії відбору для дослідів Брауна. Адже до нього в лабораторію потрапляють далеко не всі студенти. У принципах відбору може таїтися розгадка.

В архіві коледжу вдалося виявити список, на який я покладав певні надії. Три прізвища з нього я вже зустрічав як авторів чудових відкриттів. Тепер над списками працюють спеціалісти, пошуковці. Незабаром матиму орієнтири.

Для чого Браун зі своїми людьми виїжджав у відрядження? Пригадалася карта його поїздок, також із архіву. Вона, звичайно ж, була зашифрована, і вчора я одержав від наших дешифрувальників її розсекречену копію. Довго розглядав її. І недаремно. Здається, вдалося простежити певну закономірність. Якщо я правий…

До речі, не думайте, що в Париж мене привабили вродливі парижанки. Цього разу в місто вічної весни і кохання мене привело інше. Тут працювала група Брауна.

Так проінформували мене хлопці з «Європолу», звичайно ж, через підставних осіб, бо мені входити в контакт з подібними організаціями категорично забороняється. До мене підключили кількох співробітників Бюро соціального захисту Франції. Ці хлопці працювати вміють. Але, на жаль, з’ясувати вдалося тільки те, що Браун майже легально спілкується у наукових колах, не приховуючи того, що він помічник директора коледжу в Сумраїті.

Та наша екскурсія на острів, попри невдачі з відеотехнікою, була з точки зору репортерів досить успішною, і з’явилося безліч публікацій про «Коледж геніїв». Браун змушений був провести невеличку прес-конференцію для журналістів столиці Франції. Він провів її чудово. Чи треба говорити про те, що я також був на ній. І Браун мені сподобався. Зовні досить привабливий для своїх шістдесяти років, жодної сивої волосини. Кілька зморщок біля очей на бронзовому обличчі впевненого в собі чоловіка. Твердий погляд зеленкуватих очей, круті щелепи і пряме підборіддя. Типовий німець з хорошої заможної родини.

Почали надходити замовлені мною матеріали. Вчений-електронник, батько дев’ятнадцятої родини ЕОМ, так званих комп’ютерів-інтелектуалів, автор численних комп’ютерних ігор для дорослих. Він і в Париж привіз кілька своїх новинок, які демонстрував на конференції. Власне, реклама виробів коледжського заводу електронних ігор і була офіційною метою його відрядження.

Я побував на всіх атракціонах, які влаштовував Браун. Нічого підозрілого. Всі атракціони — виключно для дорослих. Але проводилися, як правило, в містах, де є наукові центри, а то і в академмістечках. Це мене насторожило. Адже якщо Браун переслідує комерційні цілі, то значно вигідніше зайнятися іграми для дітей.

На всяк випадок я відзняв на відеоплівку всіх помічників Брауна і його самого, відіславши відеострічки в Центр. І недаремно.

В одному з асистентів Брауна впізнали частого гостя професора Сивка. Виходить, зв’язок між коледжем і справою Сивка можливий… Отже, Браун і технологія викрадення розробок учених… Версія у мене вже була. Треба тільки перевірити її.

Звичайно ж, взяти Брауна мені буде нелегко. Тут не вийде все так просто, як у випадку з Отто Гредтом. Звідки ж мені було знати тоді, що директор коледжу виявився зовсім не таким простим, як намагався виглядати. Це я зрозумів трохи згодом, коли одержав із Центру останні дані, що дозволили взятися за другу частину операції, а ввечері почув по телебаченню про трагічну загибель Брауна.

Тоді в мене мурашки поповзли по шкірі. І я зрозумів: Отто Гредт обвів мене навколо пальця мов хлопчака.

Де я помилився? Радари? Ні. Моя поява у кабінеті була для Гредта несподіванкою. То де ж? Коли він мене обдурив з ключами до дверей лабораторії? Певно… Але ж я справді не міг її відчинити, навіть застосовуючи найновіші засоби! Отже, раніше… Де? В кабінеті? Так, спокійно, пригадую все до найдрібніших деталей.

Мене щось відволікло першої хвилини, коли я з’явився в кабінеті. Що? Ага, спалахнула зелена лампочка на пульті біля письмового столу директора! Потім вона згасла. І я про неї забув. Чи здалося? Та ні ж, таки був спалах! Але чому ж тоді там, після стрибка в кабінет, я не звернув на неї уваги? Адже ж повинен був! Першою моєю командою було: «Стояти! Ніяких сигналів не подавати!» Гіпнотична команда. Саме в момент її подачі я помітив спалах. Але потім мене захопив Гредт. Він, побачивши