Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

мене, підхопився з крісла. І стояв. Так, стояв під моїм навіюванням. У правій руці кулькова ручка. Ліва — трохи зігнута. Я й зараз пам’ятаю його позу. Світлий костюм, синя сорочка без краватки. На великому носі — окуляри із світлою масивною оправою… Окуляри… Окуляри… Більше нічого не запам’яталося. Вираз обличчя — здивований, стривожений. Потім — спокійний, так повинно бути під час гіпносеансу. Потім він відповідав на мої запитання… Досить чітко, без найменшої затримки з відповіддю… Брехав? Певно… Насамперед про Брауна. А що, коли і лабораторія, і загадкові досліди — брехня? А я, як останній дурень, вуха розвісив. Вірив у свою гіпнотичну силу. Що ж трапилось?

Встиг увімкнути захисне поле? Тоді мій гіпноз на нього ніяк не подіяв. Якщо припустити, що Гредт прикидався, тоді він міг зумисне спрямувати мене неправильним шляхом, а коли зрозумів, що я повірив — віддав мені Брауна. Тільки мертвим. Хвацько… Але архів? Документи ж справжні? Чи також обман?

Беру до роботи версію: директор коледжу не піддався гіпнозу, а просто грав зі мною. Але Деном Брейлом він мене все ж таки вважав. Саме це мене й збило.

…Брауна ліквідували грубо й примітивно. Того, хто стріляв, «Європол» виявив приблизно через годину, в автомобілі на околиці міста. З кулею в серці й пістолетом, з якого було вбито Брауна, в кишені.

Уже наступного дня я переглянув усі матеріали в справі, які мав «Європол». Начальник його паризького відділення Сімон Жескар — сорокарічний красень-брюнет, за яким упадала, напевне, не одна вродлива парижанка, тільки хвилину вивчав одержаний з управління «Європолу» телекс. Його блакитні очі світилися доброзичливістю, у погляді читалося запитання: «Чи не допоможеш ти і нам, хлопче?» Цього я обіцяти не міг. Пообіцяти, власне, я міг, а от зробити — хтозна. Єдиною метою моїх вимушених відвідин штаб-квартири «Європолу» був намір потрапити до групи, яку Жескар, видно з усього, збирався послати на острів для розслідування справи Брауна.

На острів, за домовленістю із португальським відділенням «Європолу», Жескар послав інспектора Руше і його помічника Жана Готьє, тобто мене. Правда, я зробив усе або майже все, щоб змінити свій вигляд до невпізнання. З брюнета став блондином, «подорослішав» років на десять, завів коротенькі з сивиною вуса. Щоб Гредт не впізнав мене по голосу, застосував нашу новинку, так звану голосову пластинку, котра змінювала тембр голосу. Коли я з’явився на очі Жескару, його широке відкрите обличчя розквітло посмішкою:

— Чудово, Жане. Клянуся богом, я б і сам нізащо тебе не впізнав. Чим ще можу допомогти?

— Мабуть, тільки тим, щоб не бовкати про мене зайвого.

— Але ж Руше повинен знати про тебе? — не дуже впевнено запитав Жескар.

— Для чого? — здивувався я. — Для нього я стажер.

Жескар викликав Руше, представив мене і пояснив завдання. Інспектор, кинувши кілька поглядів у мій бік, мовчки кивнув. Як і належить стажерові з провінції, я виглядав повним дурнем і віддано дивився в очі своєму тимчасовому начальству.

Інспектор Руше мені сподобався. Насамперед тим, що був мовчазним. Мовчуни справді люди надійні. Імпонувала і зовнішність Руше — високий, широкоплечий, одразу видно — спортсмен.

— Руше, — повчав Жескар, — хай стажер працює самостійно або майже самостійно. Не тисніть на нього, але й не дайте спіткнутися. Не в’яжіть у дрібницях, інакше він нічому не навчиться.

Руше знову мовчки кивнув, і я засумнівався, чи вміє він взагалі говорити? З часу появи його в кабінеті минуло хвилин двадцять, а він і рота не розтулив.

Увійшов сержант, прищуватий хлопець, від якого пахло якимось одеколоном.

— Турболіт готовий!

— Що ж, вирушайте! — дозволив Жескар.

І ми вилетіли на Сумраїт, де двічі я намагався викрити таємницю «Коледжу геніїв».

Приземлилися, якщо можна так сказати, на даху. Виявляється, тут обладнана досить пристойна повітряна пристань для турбовертольотів, є майданчик для мотодельтапланів. Знати б це раніше.

Зустрічав нас один з викладачів. З чорною пов’язкою на руці. У коледжі всі носили траур. У холі на видному місці ми побачили портрет вбитого з чорним бантом. Біля нього несли траурну вахту два студенти.

Директор чекав на нас у кабінеті. Цього разу Гредт був сама люб’язність. Вийшовши із-за столу, він довго тиснув нам руки.

Я глянув на невеличкий пульт ліворуч від крісла. Так і є! Зелене око якогось індикатора то спалахувало, то згасало.

Руш назвав себе і відрекомендував свого помічника. Хвилину чорні демонічні очі Гредта обмацували мене, я скосив погляд на обідок однієї з моїх авторучок у нагрудній кишені Він змінював колір майже непомітно для стороннього погляду. Та для мене це був досить красномовний сигнал. Отже, я не помилився, директор володіє даром навіювання та гіпнозу. І мене осяяло! А що, коли зелений вогник на пульті — такий же, як і в мене, індикатор біоенергополя? Тоді багато стає зрозумілішим…

— Чим можу бути корисним «Європолу»? — почули ми скрипучий голос директора коледжу.

— Ми б хотіли оглянути житло Брауна, його лабораторію або кабінет і, якщо дозволите, останні роботи.

— Це ваше право. Зіхельсон вас проведе, — Гредт кивнув викладачеві, котрий зустрічав нас на турбольотному майданчику. — Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся безпосередньо до мене. У нас всюди працюють відеофони. Пауль вам покаже…

— Кілька запитань, гер Гредте, — інспектор не поспішав залишити кабінет. — У Брауна є сім’я?

— Нікого.

— Кому відписані його заощадження?

— Половина — його кращому учневі Генрі Майгену, половина — коледжу. Майгена ви зустрінете в лабораторії Брауна, він тепер у ній працюватиме.

— Яка сума на рахунку Брауна?

— Не знаю. Духовна вступить у силу через рік.

— Які у вас особисто були стосунки з вашим компаньйоном?

— Нормальні, ділові. Ми були однодумцями. Школа — наша спільна ідея, точніше — справа. Про коледж мріяв ще мій батько…

— І все ж, як нам відомо, весь прибуток, усі перерахунки колишніх ваших учнів йдуть на рахунок коледжу, номер якого співпадає з вашим рахунком, а не в якійсь пропорції із рахунками компаньйона.

— Це не зовсім так. У кінці кожного року прибуток перерозподіляється. Вам покажуть документи. Не поспішайте, інспекторе, Браун мав право, як і я, виписувати чек на будь-яку суму.