Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

Руше був незворушним.

— Дякую, гер директор. Я скористаюся вашою люб’язністю. Ми не прощаємося, певно, у нас ще будуть до вас запитання.

— Звичайно, інспекторе. Завжди до ваших послуг. Вбивця повинен бути знайдений.

Дивна фраза, подумав я тоді. Адже Гредту напевне відомо — вбивця Брауна вже загинув. Та ж сама думка, мабуть, виникла і в інспектора. Та він промовчав. І цим сподобався мені ще більше.

Пауль Зіхельсон провів нас в Браунову лабораторію. Всупереч пророкуванням директора, вона була зачинена. І, схоже, про це знав супроводжувач. Біля дверей кімнати на десятому поверсі з написом «Доктор Браун» він дістав з кишені біоелектронний ключ і підніс його до замкового екрана — маленького віконечка-пластини із надміцного поліметалу.

Ми ввійшли до лабораторії. Але мені здалося, що це зовсім не та кімната, біля дверей якої ми з Гредтом стояли кілька днів тому.

Коли ми розгледілись, Руше легенько штовхнув мене ліктем, показуючи очима на монітор. Вій був ввімкнений на кабінет Гредта, той працював за своїм величезним письмовим столом. Я зрозумів: нас також бачать на екрані монітора. І, мабуть, не тільки в кабінеті директора.

Перебираючи папери, я подумав, що все-таки де в чому і мені вдалося обійти Гредта. Схоже, він був щиро переконаний, що в його кабінеті тієї ночі був Ден Брейл. Втім, особливої радості мені це не дало. Супротивник був дуже серйозний і жорстокий. Схоже, що, підставивши Дена, я накликав на нього смертельну небезпеку. Адже для директора коледжу чи того, хто стоїть за ним, «венесуельський» журналіст — єдиний із сторонніх, хто здогадується про існування таємної лабораторії.

Інспектор Руше методично, метр за метром обстежував кабінет-лабораторію, час від часу запитуючи щось у прикріпленого до нас директором Зіхельсона, який з нас очей не зводив…

Хвилин через двадцять роботи я наштовхнувся на лабораторний щоденник Брауна. Нічого незвичного у ньому не було — перелік того, що зроблено за день. Але все ж я не відклав його вбік, як інші папери, а спробував зосередитися і вчитатися в написане.

Моя цікавість, або, якщо хочете, інтуїтивне передчуття було винагороджене. Десь на середині записів я наштовхнувся на таке: «Знайомився з роботами С-ка…» Запис, правда, було зроблено латинськими літерами, але я не сумнівався або майже не сумнівався — йдеться про роботи Сивка. Дивлюся на дату — записові майже рік. У мене навіть спина спітніла. Певно, приблизно таке почуття переживає гончак, напавши, нарешті, на загублений слід.

Намагаючись нічим не виказати свого стану, недбало перегортав щоденник. Сотні прізвищ, скорочень, можливо, шифрів. Та ось, врешті, ще одне знайоме прізвище… З таким самим формулюванням: «Знайомився з роботами…»

Якщо дивитися на записи неупереджено, у них ніякої крамоли не знайдеш. Вчений вивчає праці своїх колег. Але я відчував: розгадка криється десь тут, у цих записах. Не вистачало однієї, точніше, двох ланок. Та я вперто шукав. І знайшов.

Знайшовши, відразу ж втратив інтерес до всього, що відбувалося навколо. Хоча й далі створював видимість активної допомоги інспектору. Сподіваюсь, він залишився мною задоволений. Правда, мене вже не цікавила ця кімната, начинена найсучаснішою апаратурою. Для мене тієї миті значення мали лише кілька слів із щоденника Брауна, і підсвідомо я навіть кілька разів повторив їх. Це були останні рядки записів. Щоденник закінчувався фразою: «Ознайомився з роботами Платера…»

…На острові ми пробули ще майже дві доби, але нічого суттєвого так і не знайшли. А коли я повернувся до свого номера в паризькому готелі й увімкнув залишений в режимі автоматичного запису відеомагнітофон, третьою інформацією була звістка про таємниче зникнення венесуельського журналіста Дена Брейла…

З вікна готелю мені було видно одну з паризьких вуличок, прикрашену намистинами невеличких крамничок із яскравою рекламою. Я пригадав — сьогодні субота. І відразу ж подзвонив за номером, відшуканим у довіднику «Хто є хто у Франції». Мене погодилися прийняти ввечері.

Через годину я вийшов із таксі біля красивого особняка на одній з центральних вулиць Парижа. Мене довго розглядали у вічко масивних металевих воріт. Врешті вони безшумно відкотилися вбік, і я опинився на маленькому подвір’ї. Офіцер охорони довго й старанно записував у якийсь журнал дані з моїх несправжніх документів. Це був зовсім ще молодий лейтенант, який дуже пишався наданою йому довірою охороняти світило французької науки.

— Проходьте, пане Ланьє, — врешті закінчив записувати лейтенант. — Пан Платер чекає на вас. У вашому розпорядженні не більше п’ятнадцяти хвилин.

Помітивши тінь, що промайнула на моєму обличчі, лейтенант довірливо нахилився й додав:

— Справа в тому, що доктор погано себе почуває і вже другий день нікого не приймає.

Доктор П’єр Платер прийняв мене у кабінеті незвичної овальної форми зі справжніми джунглями тропічних рослин біля стін. Сам доктор був повний, неповороткий чоловік із втомленим, зацькованим виразом обличчя. Привітавшись, він посадив мене навпроти за овальним столом у крісло з овальною спинкою. Я зрозумів, що гострих кутів і прямокутних форм Платер чомусь не любить. Втім, до дивацтв учених я давно звик.

— Пане Ланьє, ви дуже наполягали на зустрічі. Я не маю честі вас знати і чекаю пояснень…

«Хто ви, пане Ланьє?» — було у погляді його розумних карих очей. Однак він зрозумів, що правдивої відповіді навряд чи дочекається, а тому запитання вголос так і не прозвучало.

— Хочете, докторе, я опишу симптоми вашої хвороби, — мовив я.

Він здригнувся і подивився на мене з цікавістю і водночас злякано. Навіть дихання почастішало. Мабуть, як і всі, він дуже болісно переживав ті зміни, що в ньому відбувалися. На чолі виступили краплі холодного поту, і Платер почав нервово витирати хустинкою обличчя.

— Ви лікар? — врешті запитав тремтячим голосом.

— Ні, але це не має значення.

— А що має? — розсердився раптом вчений. — Що має? Ви розумієте, що це катастрофа? Кінець усьому! — вибухнув він і почав нервово ходити по кабінету.

М’який килим робив його важкі кроки майже нечутними. Раптом він зупинився навпроти мене і запитав глухим байдужим голосом:

— Що ви хочете на заміну? Що?

Тільки істерики мені не вистачало. Я пильно подивився докторові в очі, і