Читати книгу - "Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко"

— Сядьте. Ви помиляєтесь. Я не прийшов вас шантажувати. На жаль, поки що я не знаю, чи можна вам допомогти. І не тільки вам. Але я намагаюся розшукати того, хто з вами це зробив.

Налив доктору склянку види і хвилин п’ять опікувався ним, доки врешті почув:

— Я вас слухаю, пане. Даруйте, нерви… Самі розумієте, як важко…

Я розумів. Бо раптове перетворення із світила біоелектроніки на звичайнісінького обивателя з інтелектом курки було, звісно, справжньою трагедією.

— Ви знаєте цю людину? — я виклав на стіл перед ученим фотографію.

— Так, це доктор Браун, мила людина. Його недавно вбили.

— Які у вас з ним були стосунки?

— Дружні.

— Ви давно знайомі?

— Місяців шість-сім.

— Чим займався доктор Браун?

— Він рекламував електронні ігри для дорослих і вишукував обдарованих учнів для свого коледжу.

— Ви йому когось рекомендували?

— Так, звичайно. Адже я був спеціалістом у своїй галузі.

— Кого?

— Артура Фрасіднея. Це один із найталановитіших студентів місцевого університету. Він зацікавився тими ж проблемами телекінезної біоніки бджіл та мурашок, що і я.

— Фрасідней погодився продовжувати навчання в коледжі?

— Я його умовив.

— А де вій зараз?

— Як де? Поїхав навчатися на Сумраїт.

— Скажіть, докторе, Браун ніколи не пропонував вам спробувати зіграти в якусь гру для дорослих разом з ним?

— Ні… У нас були інші інтереси. Ми обидва, знаєте, пристрасні рибалки.

Я замислився. Або доктор чогось не договорював, або моя версія неправильна.

— Браун ніколи не дарував вам на пам’ять якусь настільну електронну гру або щось подібне?

Платер пильно подивився на мене, намагаючись зрозуміти логіку моїх запитань. Мабуть, безуспішно, бо зітхнув і відповів:

— Мені — ні.

— А вашим близьким?

— Не пам’ятаю… Здається, ні… — якось невпевнено відповів доктор.

— А ви подумайте, — почав я гіпнотичний вплив.

— Хіба що онуку… — згадав Платер. — Два місяці тому в мого онука був день народження. Браун приніс йому гру.

— «Детектор брехні»? — зірвалося у мене з язика.

— Ні, — здивовано подивився на мене співрозмовник. — Гра називається, якщо не помиляюся, «Сни наяву».

— Опишіть мені її.

— Нічого особливого. Маленький побутовий комп’ютер-модулятор, за допомогою якого на екрані монітора або відеовізора можна подумки передати будь-які образи-картини або відеосюжети. Цікава річ, я вам скажу.

— Чим же?

— Уявляєте, — пожвавішав Платер, — малюк одягає на голову такий прилад, що чимось нагадує стереонавушники і стародавню царську корону одночасно. І все. Потім вмикається комп’ютер і на екрані думки модулюються у зримі образи. Досить цікаво, скажу я вам…

— Ви коли-небудь пробували самі грати? — посміхнувся я.

— Звичайно.

— А де зараз ця гра?

— Я думаю — в дитячій у онука. Останнім часом він втратив до неї інтерес. У них занадто багато іграшок, щоб подовгу бавитися однією.

— Я хотів би подивитися «Сни наяву».

Ми пішли в дитячу, де я оформив вилучення кількох електронних ігор з маркою «Мейд ін Сумраїт», чим дуже засмутив маленького Жака Платера.

…Через годину я був у відділенні паризького «Європолу», і ми дві доби розробляли операцію проти Гредта.

Мені, звичайно ж, дуже хотілося подивитися у нахабнуваті очі директора «Коледжу геніїв», але, на жаль, моя місія, місія тіньового слідчого, вичерпувалася розробкою операції. І тоді, коли кілька мотопланів «Європолу» починали її, я уже летів у «Боїнгу-1369» і подумки готувався до зустрічі з полковником, від якої нічого хорошого цього разу не чекав.

— Ми вивчили твій звіт, — сказав мені за тиждень полковник Івчук. — Працював ти оперативно, щоправда, припустився кількох серйозних помилок. Тільки випадок врятував нас від повного провалу. Тому на похвалу не сподівайся. Ось твої нові документи, — продовжував полковник. — Сам розумієш — Бориса Михайленка, журналіста-міжнародника, вже не воскресити. Думаю, професія вченого-лінгвіста тобі сподобається, — продовжував шеф. — Але спочатку трохи треба повчитися. Відлітаєш завтра. А щоб у літаку не нудьгував — почитай, що пишуть про твої походеньки твої колишні «колеги».

Стаття називалася «Новий успіх «Європолу». Написав її мій знайомий — Еміль.

«Кілька днів тому завершилася операція «Європолу» проти злочинної групи доктора Гредта, власника так званого «Коледжу геніїв» на Сумраїті.

Початок розслідування поклало вбивство співучасниками доктора Брауна, який, як з’ясувалося, займався викраденням інтелектуального потенціалу вчених і передаванням його учням коледжу, які нічого не підозрювали. Розроблена Брауном «Корона інтелекту» дозволяла протягом кількох секунд повністю «зняти» інтелектуальний потенціал будь-якої людини і так само швидко «передати» його іншій людині, яка має певні задатки.

Браун по всьому світу відбирав як «кандидатів у генії», так і донорів інтелекту. Правда, не запитував про згоду ні тих, ні інших.

Такими донорами стали не з власної волі багато вчених зі світовим ім’ям.

Одночасно в останні роки випускники Сумраїтського коледжу, використовуючи одержаний інтелектуальний потенціал, зробили багато відкриттів у галузях, з яких змушені були піти «донори».

Для викрадення інтелекту Браун використовував винайдений ним прилад, котрий легко вмонтувати у різні безневинні з першого погляду прилади, електронні ігри, комп’ютери.

Намагаючись відкрити таємницю, безслідно зник болгарський вчений Митров. Венесуельський журналіст Ден Брейл перший натрапив на слід злочинної групи Гредта-Брауна, але його викрили і вбили. Намагаючись приховати сліди і привласнити собі величезні прибутки коледжу, його директор Отто Гредт організував кілька вбивств, не пожалівши навіть компаньйона — доктора Брауна. Вбили і вбивцю. Але інспектор «Європолу» француз Руше чудово провів розслідування, і злочинець постане перед судом.

Як запевняють експерти із Всесвітньої академії наук, лабораторію Брауна під час операції вдалося зберегти. Таким чином, з’явилася надія, що у недалекому майбутньому наука зможе повернути вченим, які постраждали, їхній інтелектуальний потенціал і вони продовжать свої роботи. Деякі студенти-«генії» ховаються від «Європолу», не бажаючи повертати незаконно одержані здібності…»

Ну от, сказав сам собі, без роботи я поки що не залишуся. Певно, найближчим часом доведеться підключатися до пошуків «геніїв», котрі втекли. До речі, скільки їх там? Четверо? Зрозуміло. Щонайменше