Читати книгу - "Я й мої черевики (збірка), В. Домонтович"

Тов. Портянко робить це з дивовижною швидкістю. Він роззявляє рота, вкидає туди з розмаху зерно, в мить розчавлює й спльовує лушпиння. Лушпиння густо вкриває долівку, лаву, стіл, груди, підборіддя. Раз-у-раз тов. Портянко й завшколи жестом, що здається автоматичним, струшують з себе луску.

Уповільнений час тече безмірно мляво. Він тече з безвісти й лине в ніщо, широкий і громіздкий потік темних, розпливчастих присмерків, а лойовий каганець постає перед байдужою уявою як символ світла нерадісного й ненадійного.

– Розуміється, – неквапливо каже далі тов. Портянко, – Є такі з наших селян; оп'ять же середнаки абож однаково хоча б і батрацький елемент, що стають, як оце, приміром, і я, на плятформу совєтської влади й згідно з тим відмовляються од церкви і не говіють даже, але не наважуються, знов таки за платформою сознательного пролетарія, вірити в природу, а обратно пристають до штунди! – зневажливо кидає тов. Портянко.

І знов мовчання, і знов лузають насіння, і знов в колисці кувікає немовля,

– А, приміром, щодо відьом, то якої ви про них тримаєтеся авторитетної думки, товариш Портянко, якщо мені дозволено буде запитати вас? – сказав Іван Федорович, заврайшколи:

– Чи вірите ви у відьом?

Іван Федотович, заврайшколи, худорлявий, малий на зріст, з зірваним голосом, був пюдина тонка й прониклива, Обіймати посаду заврайшколи в ці бурхливі роки, початку двадцятих років, значило лявірувати й комбінувати. Щоб пишатись на цій посаді, доводилось виявляти виключне мистецтво, найвищу віртуозність: бути з усіма одночасно в добрих стосунках і не бути ні проти кого, упевнити кожного, що він тільки з ним проти всіх інших. Треба було ходити по линві, натягненій над безоднею й балянсувати.

Іван Федотович підтримував добрі взаємини однаково і з головою райвику, і з слов'янським пан-отцем Гервасієм, умів бути з слов'янами і активно виступати на боці їх антагоніста Гриця Делікатного, диригента церковного хору й голови «Просвіти», що, вибраний на районових зборах, мав їхати до Києва й висвятитися на автокефального панотця. Він приятелював з лікарем і з усіма в учительському колективі, ба навіть з тов. Чесноковим, начальником продзагону, що прибув з Москви і, звільнивши для себе одну з учительських квартир, оселився при школі. Заходив Іван Федотович частенько також і до тов. Портянка, який любив у вільний час побалакати про науку.

Тримався Іван Федотович виключно скромно. Він ніколи не намагався висунутись на перший плян, та на мене він завжди справляв враження людини по-селянському дипломатичної і в дипломатії своїй наскрізь іронічної. Дипломатію й іронію він перетворював на тонку гру, замасковану підкресленою скромністю. Йому, – принаймні мені це так здавалося, – подобалося будувати свої розмови в іронічному пляні і зберігати при тому вигляд людини сторонньої й незацікавленої.

– Що касається до відьом, – відповів роздумливо тов. Портяненко на поставлене йому запитання, – то я думаю, що це діло інше. Сказати, зовсім особлива річ. Треба понімать це так, що до церкви або вобче до лерігії це не має касательства.

Господиня тим часом замела довкола припічка, перев'язала хустку й, покінчивши з усіма господарськими справами, сіла на лавку. Тягнучи за шворку, вона гойдала колиску й прислухалася до розмови, яку вели чоловіки.

– Ковальова Одарка – відьма! – обзивається вона з свого місця.

– Кажуть таке баби! – зауважив тов. Портянко й простягнув руку до стола за новою жменею: – Я ще малий був, то чув, що її мати така ж клята відьма була й багато народу на своєму віці заїздила.

– А ви самі як тепер думаєте? – допитувався вчитель:

– Що я думаю? – відповів тов. Портянко: – Яка ж може бути відьма за соціялізму? Спалити її стерву, та й усе! Воно навіть це й не гріх, бо у відьом і душі ніякої людської немає, сама пара, як от, приміром, у кішки або собаки. Відьма, вона, звісно, тварюка!

– Я сама бачила, – застрекотіла швиденько Пріська, – як ота Одарка ще позаторік на кішку перекинулась. Стояли ми ото біля криниці під вербою, я та баба Оляна, та тітка Явдоха, та Козубова Тетяна, а вулицею від коперації Одарка Ковалева йде, а назустріч, як оце ви тут сидите, Грицько Стеценків завертає...

Завшколи подивився на Пріську, на її широкі у вигляді півмісяця серги, на гострий її носик, на тов. Портянка й сказав:

.– Поміж людей на селі ходить така гутірка, що немов це Ковальова Одарка Стеценкового Гриця заїздила!

Гніт надгорів і ледве світить. Тов. Портянко бере його двома пальцями і підтягає вгору. Вимащені лоєм пальці він витирає собі об волосся.

– Я ще доберусь до цієї Одарки! – каже він.

– Доберусь!.. – підхоплює Пріська: – Який же з тебе секретар партєйний у районі, якщо в тебе в районі таке чорт зна що водиться!

Він не відповідає, деякий час мовчить, лузає насіння, тоді каже:

– Однак же й інструкцій з округи про відьом у нас досі не одержано!

І в голос його чути непевність і сумнів.

– А ви в порядку творчої самодіяльности, власної, мовляв, інціятиви! – підтримав його завшколи.

– Конешно, це воно можна, але тільки, щоб перегину якого по цій лінії не вийшло, а то ще й сьогодні можна було б з нею розговор мати.

Він подивився на гирі ходиків і нерішуче почухав потилицю.

– Воно ще ніби й не пізно!

І взявся за шапку.

– Ви, Іване Федотовичу, сидіть! Я швиденько проверну це діло й повернусь. Ми ще повечеряємо. Моя Пріська борщу доброго наварила. Та й гарбузова каша до молока є. Та, може, й чарчина яка знайдеться. Сидіть.

Набрав повну жменю насіння, натяг на потилицю засмальцьованого картуза свого, підхопив по дорозі течку, що лежала на миснику і з якою він ніколи не розлучувався, і, кинувши на прощання: «Поки», вийшов з хати.

Завшколи лишився. Лузав насіння. Слухав, як Пріська, сівши на лежанку й гойдаючи босою ногою