Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дарлінґтон хотів заперечити. Дідько, він хотів розтрощити щось. Натомість вирівняв стіс тек перед собою й запитав:
— І хто це? У мене тут є всі справи.
— Її справи в тебе немає. Вона ніколи не подавала заявки. Вона навіть середньої школи не закінчила. — Перш ніж Дарлінґтонові вдалося висловити обурення, Сендоу додав: — Деніеле, вона бачить Сірих.
Дарлінґтон завмер, його долоня досі лежала на справі Макензі Гоффер (вона двічі влітку допомагала «Природному середовищу для людини»[16]). Річ була не лише в тім, що прозвучало його ім’я, яким Сендоу користувався рідко. «Вона бачить Сірих». Єдиний спосіб, за допомогою якого живі могли бачити мертвих, — проковтнути Орозцеріо — надзвичайно складний еліксир, для його створення потрібні досконалі навички та увага до деталей. У сімнадцять років він спробував приготувати його власноруч, коли ще навіть не чув про Лету, просто припускав можливість існування чогось більшого, ніж те, у що його змушували вірити. Спроби закінчилися у відділенні невідкладної допомоги, і ще два дні в нього з вух і очей текла кров.
— Їй вдалося зварити еліксир? — запитав він водночас схвильовано і — Деніел у цьому зізнавався — трохи заздрісно.
Після цього запала така довга тиша, що Дарлінґтон устиг вимкнути світло на дідусевому столі й вийти на затильний ґанок «Чорного В’яза». Звідси він бачив пологі схили будинків, що тягнулися вздовж Еджвуду до кампусу, а вдалині — протоку Лонг-Айленд. Уся земля аж до Централ-авеню колись належала «Чорному В’язу», але її розпродали по шматочку й клаптику, коли статки Арлінґтона пішли на спад. Будинок, трояндовий садок і зруйнований лабіринт у підліску — ось і все, що залишилось; а ще залишився він, щоб доглядати, піклуватися й пестощами повертати це все до життя. Спускалися сутінки, тривалий повільній літній присмерк, аж густий від комарів і миготіння світляків. Хлопець бачив запитальний знак білого хвоста Космо, поки кіт скрадався у високій траві, переслідуючи якесь дрібне створіння.
— Жодного еліксиру, — озвався Сендоу. — Просто бачить їх.
— А, — відгукнувся Дарлінґтон, спостерігаючи, як дрізд сторожко влаштувався на розбитому підніжжі колишнього фонтана-обеліска.
Більше не було чого сказати. Попри те що Лета була створена для контролю дій Єльських таємних товариств, її другою місією було розгадування таємниць того, що лежить за Серпанком. Роками вони документували історії людей, які справді могли бачити примар, деякі з історій були підтверджені, а деякі не надто відрізнялися від чуток. Тож, якщо правління знайшло дівчину, котра може бачити таке, і зуміє заручитися її вдячністю... Ну, то нічого не вдієш. Йому слід радіти знайомству з нею.
Деніелові захотілось напитися.
— Я через це почуваюся не щасливішим, ніж ти, — утішив його Сендоу.— Але ти знаєш, у якому ми становищі. Це важливий рік для Лети. Нам потрібно, щоб усі були щасливі.
Лета відповідала за спостереження за Домами Серпанку, але від них залежало її фінансування. Це був рік подовження угоди, а в товариствах так давно нічого не відбувалося, що точилися плітки, буцімто їм узагалі слід припинити поповнювати казну для підтримки Лети.
— Я надішлю тобі її справу. Вона не... Вона не той Данте, на якого ми могли сподіватися, але спробуй залишатися неупередженим.
— Звичайно, — пообіцяв Дарлінґтон, адже саме так мав відповісти джентльмен. — Звичайно, так і зроблю.
Він намагався говорити щиро. Навіть прочитавши особову справу, навіть подивившись запис її співбесіди із Сендоу в шпиталі у Ван-Найсі, штат Каліфорнія, і почувши її хрипкий голос, що скидався на звук зламаного духового інструмента, усе одно намагався. Її знайшли голою в коматозному стані на місці злочину, поряд із дівчиною, котрій не пощастило пережити дію фентанілу, якого вони вдвох наковталися. Деталі цієї справи були ще огидніші й сумніші, ніж він міг собі вигадати, і Деніел намагався їй поспівчувати. Його Данте, дівчина, котра дістала в дар ключі до таємного світу, була злочинниця, наркоманка, недоучка, і її нітрохи не займали речі, що цікавили його. Але він намагався.
Проте ніщо не змогло підготувати його до шоку від її вигляду в тій пошарпаній спільній кімнаті Вандербільту. Кімната була маленька, але з високою стелею, трьома великими вікнами, що виходили на підковоподібний внутрішній двір, і двома вузькими дверима до спалень. У кімнаті вихрився невеличкий хаос від переїзду новачків: коробки на підлозі, нормальних меблів ніде немає, тільки хитка лампа й потерте розкладне крісло, підсунуте до каміна, який не працював роками.
М’язиста білявка в шортах для бігу — він припустив, що це Лорін (імовірно, навчається на медичному, чудові оцінки на іспиті, капітанка команди з хокею на траві у філадельфійській приватній школі), — установлювала псевдовінтажний програвач на виступі підвіконня, де поряд уже примостилася пластикова скринька з платівками. Розкладне крісло, напевно, теж належало їй; воно приїхало до Нью-Гейвена у вантажівці з округу Бакс. Анна Брін (Гантсвілл, штат Техас; отримує стипендію СТЕМ[17]; солістка хору) сиділа на підлозі, намагаючись зібрати щось схоже на книжкову полицю. Це була дівчина, яка ніколи нікуди не впишеться. Кінець кінцем опиниться в якійсь музичній групі, а може, фанатично відвідуватиме церкву. Вона точно не влаштовуватиме вечірок із сусідками. Потім з однієї зі спалень протиснулося ще двоє дівчат, що вдвох незграбно несли побитий університетський стіл.
— Вам конче треба ставити його тут? — похмуро поцікавилась Анна.
— Нам потрібно більше місця, — пояснила дівчина у квітчастому сарафані; Дарлінґтон знав, що це Мерсі Чжао (піаніно; 800 балів з математики; 800 на усному іспиті; її есей про Рабле здобув нагороду, а химерне, але переконливе порівняння уривка з «Галасу і шаленства» й клаптика про грушу з «Кентерберійських оповідей» привернуло увагу і Єльської, і Принстонської кафедр англійської мови).
І тоді Ґелексі Стерн (без диплома про закінчення середньої школи, без атестата, без досягнень, якими можна було похвалитися, окрім того, що пережила власні напасті) з’явилася з темного закутка спальні, убрана в сорочку з довгим рукавом і чорні джинси, які аж ніяк не пасували до спеки; худі руки тягнули стіл за один
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев'ятий дім, Лі Бардуго», після закриття браузера.