Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Два мечі, сталеві та дерев'яні, схрестилися. До нас долетів скрегіт, і я побачив, як від удару посипалися іскри. Тим часом Кріс стрибнув уперед і вдарив сам. Його меч ковзнув уздовж ворожого і влучив супротивникові в плече. І нападник, хлопчик приблизно мого віку, раптом закричав. Відчайдушно, так не кричать, коли одержують удар палицею. Навіть Кріс відступив назад, а Малек, що стояв поруч зі мною, ойкнув. А той незнайомий хлопчисько осідав повільно на мармурові плити мосту. По руці його текла кров. Справжня… І на дерев'яному мечі Кріса теж темніли червоні плями.

Бій на мить припинився. Кріс відступив назад, а між двома загонами тепер сидів закривавлений хлопчик. Нарешті його товариші кинулися до нього і відтягли назад. А я подивився на Януша з Толиком. Уважно подивився не так, як раніше. І зрозумів, що Януш не випадково тримає меч у лівій руці — права у нього обмотана темною від крові ганчіркою. А Толик недаремно приклав руку до живота — так само в кіно затискують рану солдати. Але ж ми не солдати!

Кріс обернувся, і я побачив, який тужливий погляд. Але тут він помітив нас і полегшено махнув рукою. Малек підбіг до нього. А я продовжував стояти.

Ми ж не солдати! А ті з двадцять четвертого острова знову полізли в бійку. Кріс тепер бився пліч-о-пліч з Мальком. Я вразився, дивлячись, як спритно орудує мечем найменший боєць нашого острова. Звичайно, відбити навіть несильний удар дорослого хлопця в нього не вистачило б сил. Тільки він і не збирався їх відбивати. Малек ухилявся. Вже два-три рази ворожий меч вибивав фонтан кам'яної крихти там, де він щойно стояв. Але за мить до удару Малек ледве вловимим рухом вислизав убік.

Так само тримаючи в лівій руці меч, вперед рушив Януш. А я підійшов до Толика. Він подивився на мене і кивнув, не дивуючись ні з тим, що з ними, ні з того, що не лізу в бій. Руками він, як і раніше, затискав живіт, і з його щільно притиснутих пальців рідко й важко падали темні багряні краплі. На застираних до білизни шортах розпливалися нерівні плями, на ногах кров засихала довгими, потрісканими смужками.

- Тебе сильно... поранили? — з неприємним тремтінням у голосі спитав я. І тут же зрозумів, що якби рана була серйозною, Толік би так спокійно не стояв.

Толя приблизно мого віку. Вчора я його одразу помітив, бо він єдиний білобрисий пацан на острові. Волосся в нього майже біле, ніби вигоріло, і брови такі самі. А зараз і обличчя стало блідим, білизна пробилася крізь засмагу, і я побачив, що на його обличчі повно шрамів, тоненьких, і не дуже.

— Дурниця, — Толик облизнув губи і спокійно глянув на мене. — Тільки пити хочеться. Ви води не взяли?

- Ні.

— Жаль… Дивись, як Малек орудує!

Подивитися було на що. Меч у Малька маленький, як і він сам, але зараз здоровенний хлопець задкував, відступаючи від нього, і безпорадно розмахував своїм... ні, не мечем, а чимось на кшталт кривої шаблі.

- Тепер відмахаємось. Ні, який молодець Ігорьок… — Він дуже ласкаво сказав це — Ігорьок. Так говорять про молодших братів. А тоді спитав: — Ти не хочеш спробувати?

Я відчайдушно замотав головою. Знову майнуло: ми ж не солдати... Толик розумно кивнув:

— Спочатку завжди важко. Нічого, звикнеш.

Не хочу звикати до такого! Я дивився на хлопців, що билися за кілька кроків, і на мене накочувала туга, така моторошна, якої ще ніколи не було.

— Толику, а як виходить… у нас же дерев'яні мечі…

— Це тільки здається, що дерев'яні, — відмахнувся він. — Їм, з двадцять четвертого, все видається навпаки.

— Толику, — я проковтнув ком, що застряг у горлі, — отже, ви вбиваєте?

Толик глянув на мене з-під лоба і нічого не сказав. Та й навіщо так все ясно.

А ті, що нападали тим часом, порядком втомилися. Я подумав, що оборона мостів була, загалом, не складним завданням. Головне, щоб вартових була достатня кількість, і можна було швиденько міняти втомлених та поранених. Тоді нас повік не завоюють.