Читати книгу - "Диво для генерального, Аріна Вільде"

Всю дорогу я давлюся від ридання, але коли Марина паркує машину у дворі, я нарешті заспокоююся і можу нормально мислити. Опускаю погляд на коліна, спідня білизна та туфлі все ще зі мною.

— Мені здається, я здуріла, Маріно, — видавлюю з себе.

— Ти що: вирішила назад до нього повернутись?

— Ні, ти що! Я маю на увазі, що зовсім не подумала, щоб забрати документи, гаманець, цінні речі. Як мені тепер йти на роботу? Не в цьому ж? — Хапаю мереживну білизну і трясу нею перед носом подруги.

Маринка сміється.

— Рада, що тебе розсмішила, але в мене серйозна проблема. Повернутись – означає знову зустрітися з Льошою. А мені розмови з ним на рік уперед вистачило. У мене всі гроші на карті. Дідько, - масажую скроні, голова розколюється.      

— Давай я завтра наберу його і заберу все.

— Ти серйозно?  

— Звісно, ​​Алю, ну які питання? Поживеш у нас якийсь час зі Славою? 

— Ні, ти що? – хитаю головою. - Я зараз візьму себе в руки і почну шукати квартиру. Ти ж позичиш мені свій телефон та комп'ютер?         

— Звичайно. Виходь, зараз на обід щось приготуємо, а потім квартиру тобі знайдемо.  Славка ще три дні за містом у матері буде, так що ти спокійно можеш зі мною залишитися.

— Дякую, Марино. І як ти на цих підборах ходиш? – перевзуваюсь у свої туфлі, побоюючись, що до квартири не зможу дійти.

— Досвід, - хмикає подруга. Вона в університеті підробляла у модельному агентстві. Але потім зі Славою зійшлася і він заборонив їй це діло.     

Ми піднімаємось у її квартиру, я знаходжу спортивний костюм, який вчора залишила у Марини, заварюю собі чай і вмикаю ноутбук. Підбираю кілька варіантів і домовляюсь подивитися у понеділок після роботи, бо невідомо чи вдасться забрати з квартири мою зарплатню та документи. Після того, що сьогодні наговорив мені Льоша, я вже ні в чому не можу бути певна.

Потім ми готуємо вечерю, балакаємо, тактовно обминаючи тему мого чоловіка та його зрад. Вже надвечір, коли вкотре потай від Марини я встигла поплакати у ванній кімнаті, подрузі хтось дзвонить. Розмова виходить короткою і на підвищених тонах.  

— Твій дзвонив, — входить вона в кімнату.

— Що хотів? — поертаюся до неї і дивлюся запитально.

— Запитував, чи ти не в мене.

— Ти ж не сказала де я?

— Ні, але я сказала йому, що приїду за твоїми речами. Він сказав, щоб ти сама прийшла, якщо тобі щось потрібно. Мені нічого не дасть.

— Зараза, - прикриваю очі на кілька хвилин. Здається, у мене починається мігрень. - Як же я могла ключі забути взяти, га? Було б набагато простіше, — відкидаюся на спинку дивана і дивлюсь у стелю. - Гаразд, я тоді в понеділок поїду до батьків Льоші, у них є дублікати ключів від нашої квартири, скажу, що забула свої, а в Льоші нарада важлива. Навряд чи він сказав їм, що я розлучитися вирішила.

— Це хороший варіант. Я тебе відвезу.

— Дякую. Не знаю що робила б без тебе, — зітхаю і обіймаю подругу.

Неділю я проводжу в ліжку з ноутбуком. Настрою немає. А ще мені дуже хочеться поділитися з Мариною тим, що я провела ніч із незнайомцем, але не наважуюсь. Не знаю, як вона відреагує, боюся її засудження, а воно обов'язково буде, адже я сама ненавиджу себе за такий необачний вчинок! Потрібно зробити собі позначку – у стані афекту краще залишатися вдома, а не шукати пригод у нічних клубах.       

У понеділок я ще о шостій ранку готова їхати до свекрухи, ось тільки якщо я заявлюся до неї так рано точно виникне безліч непотрібних питань. Тож доводиться чекати. Нетерпляче міряю кімнату кроками, Марина несхвально коситься на мене. Нарешті стрілки годинника показують восьму ранку, я розумію, що запізнюся на роботу, але до цього у мене не було жодної догани, тому одне запізнення мені повинні пробачити. Про всяк випадок знаходжу в соцмережах подругу з роботи, і з Маринкиного акаунта брешу, що загубила телефон,  попереджаю, що сьогодні спізнюся.

— Приїхали, - машина зупиняється біля високих воріт приватного будинку.

У батьків Льоші свій бізнес, вони пропонували купити йому житло в приватному секторі, але це надто далеко від центру, йому було б незручно добиратися на роботу через пробки, тому він вибрав простору квартиру в новобудові. То було ще п'ять років тому, тоді він був простим аналітиком, а не директором відділу. Зараз він сам не проти придбати заміський будинок. Кілька разів заводив про це розмову і ми з ним збиралися подивитися варіанти.   

Я сумно усміхаюся. Тепер здається, що це було у минулому житті. А мені треба все починати з нуля. Я роблю глибокий вдих і залишаю салон автомобіля. Тисну на дзвінок, нервово смикаю рукава легкої блузи.    

— Алю? Щось трапилося? – чується голос свекрухи через динамік домофону.

По її голосу стає ясно, що Льоша не встиг нічого розповісти. Моя свекруха взагалі емоційна людина, я б відразу відчула, якби назрівала серйозна розмова. Але вона лише трохи здивована, що я так несподівано приїхала зранку до неї. Мені стає легше, не вистачало мені ще з нею з'ясовувати стосунки. Мінус одна проблема, вже непогано.   

— Доброго ранку, Ганно Сергіївно. Не хвилюйтеся, все гаразд. Я просто забула вдома ключі від квартири, а у Льоші важлива нарада. Мені терміново потрібна флешка, що залишилася вдома. Чи не могли б ви дати мені дублікат?