Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Ми одержали їх у спадок від дідів і прадідів, — мовив він, — ними здобували пожертви для богів, проламували голови ворогам і збивали роги тваринам. Якби не камінь, не було б людини і життя на землі. З каміння вийшла людина і з каменю жила. З його допомогою добуто перший вогонь; камінь жито перетирав на борошно, — він благословенний. Ваш метал переїдають вода, земля і повітря, а безсмертному каменю ніщо не страшне.

Сказавши це, Віш із побожністю поклав свої молотки знову на полицю.

Поки точилась розмова, жінки-служниці метушилися біля вогнища, розпалюючи його. Крізь прочинені двері комірчини за їхньою роботою стежила Яга. Працювали з ними невістки і дочки; тільки Дзіва у віночку, склавши руки на грудях, стояла оддалік і дивилася, як вони пораються. Вона була наймолодша і найвродливіша, і її найбільше любили; вона співала найчудовіших пісень. Мати їй розповідала цікаві казки, батько — прадавні легенди. Всім відомо було, що до неї навідувались духи і вві сні нашіптували те, чого ніхто — ні батько, ні мати, ані сестри — не знали. Хто хотів довідатись про своє майбутнє, запитував її — вона подивиться, подумає і скаже. А пісні в неї народжувались так, як квіти весною біля струмочка. Коли на роздоріжжях і біля святих джерел складали пожертви, вона найкраще порядкувала; і всі шанували її, а з юнаків ніхто навіть глянути на неї не смів зухвало. Всі знали, що вона була обраницею духів. Бо ж коли інші сестри й невістки боялися самі йти до лісу, туди, де літають духи, здіймаючись над струмками, озерами, горами й долинами, — Дзіва йшла сміливо, знаючи, що з нею нічого поганого не станеться, що невидима рука прожене і звіра, і вовкулаку і не допустить до неї ні дракона, ні змія.

На вогнищі варили й пекли — готували вечерю, заради гостя значно багатшу, ніж завжди. Смажився на рожні шматок козлятини, у великому горшку варилося м'ясо з крупами. Яга заздалегідь наказала наточити в дерев'яне цебро пива, один із хлопців приніс меду, яким частували тільки гостей. У господі відчувався достаток: було досхочу і молока, і дичини, і коржів, і хліба. Все це поставили на стіл, а Віш, кивнувши гостеві, запросив його вечеряти; сам він сів на покуті, на своєму постійному місці. Нижче, на лавах, примостились його сини, а ще нижче — челядники… Дівчатам та невісткам не годилося сідати з чоловіками, і вони прислуговували їм. Всі мовчки заходилися коло м'яса, розриваючи його руками; тільки Генго, добувши прив'язаного до шкіряного паска ножика, накраяв для себе маленьких шматочків. Цей чужий звичай здивував господарів: вони, окрім хліба, все розривали і їли, орудуючи руками.

На столі стояли дзбани і черпачки з водою, пивом та медом. Віш із одного з них трошки надлив на землю… Голодний подорожній їв і пив донесхочу, і не скоро йому спало на гадку, що він залишив біля коней голодну дитину. Нарешті шепнув щось старому Вішу, той кивнув головою.

— Їжте спокійно, — сказав він, — про нього не забудуть. У нас звичай не тільки пам'ятати про пана, але й про слуг, а коли б ви мали при собі псів, то й вони не залишилися б голодними. Хоча це й тварини і боги мову в них відібрали, але хто знає, що носять у собі? Адже вони нас розуміють, стережуть за життя і після смерті сумують по нас.

Говорячи це, він поглядав на своїх собак, які, пронюхавши, що в хаті вечеряють, вирвалися з хліва, вбігли до світлиці і тепер гризли кістки, що їм кидали під стіл.

Сонце вже схилилось на захід, коли, наївшись і напившись, Віш устав з-за столу; за ним і інші підвелися. Встав і Генго; звільнивши місце для жінок, всі вийшли на подвір'я.

Після того, як німець поскладав сакви під навісом, — завтра до схід сонця він збирався вирушити в дорогу, — старий, спираючись на костур, повів гостя до річки.

Вони знову сіли на тих самих каменях над водою.

III

Помовчавши з хвилину, Віш глянув на німця.

— Ви щасливо дісталися сюди. А куди ж далі думаєте їхати?

— Куди? — повільно повторив німець, ніби не бажаючи виказати своїх намірів. — Я й сам добре не знаю. Але десь тут, здається, князь ваш над озером живе… Якби до його двору недалеко було, я вирушив би туди…

Віш звів сиві брови й показав рукою праворуч.

— Он там живе князь… в городищі над озером, до нього за день можна доїхати. Князь, князь… — уїдливо повторив старий. — Цей князь уже намагається поширити свої права на всі наші землі, він по всіх усюдах полює і зі своїм вояцтвом робить, що хоче… Це лютий чоловік; потрапити йому до рук — все одно, що в пащу голодному вовкові… Але й на вовків люди мають свій спосіб.

Німець промовчав.

— Це ж ваш князь, не чужий, — сказав він після паузи. — Треба ж щоб народ мав свого ватага, бо що б він робив, коли б ворог напав?

— Хай нас від цього боги боронять, — мовив старий. — Ми одне тільки знаємо: до того часу у нас і воля, поки мир. Приходить війна, з нею — і неволя. А кому війна користь приносить? Не нам, звичайно, а нашому князеві та його слугам. Ворог наші хати спалить, скотину займе; а вони невольників і здобичі нахапають для себе. Тільки й того, що наші діти загинуть; а хто поляже на війні, тому й могили не насиплють, тому круки тіло розклюють.

І він зітхнув.

— Видно, цей князь, що сидить у городищі, сильний? — спитав Генго.

— Боги всесильні, — буркнув Віш, — та й громада буває сильною… Що мені до князя; я данину йому плачу, яку скаже, і знати його не хочу, — ані його, ні цілого племені Лешків.

— Ви самі собі пан, — улесливо кинув Генго.

— Таж певно, — відповів Віш. — Коли б я тут не мав права жити так, як хочу, то пішов би собі, як колись батьки наші, зі своєю родиною кудись в інше місце, де нема ні війни, ні неволі, адже є ще вільні землі. Виорав би чорними волами нове поле й осів би собі на тій землі.

Німець глузливо посміхнувся і промовив: