Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

По двох хвилинах круглий стіл перетворився на імітацію представницького засідання учнів молодших класів. Серйозні жінки писали свої імена червоним маркером і виводили сердечка. Чоловіки писали синіми і зеленими маркерами, вибудовуючи гострі кути своїх записаних імен.

— Гаразд. Почнімо з мене. Денис, 28 років. Освіта юридична. Зараз працюю за спеціальністю. Захоплююся фотографією.

— Вітаю всіх іще раз. Ірина, — вона мимоволі показала рукою на табличку зі своїм ім’ям. — 29 років, хімік за освітою, але наразі працюю в медіа. У фонді вже 3 роки.

Ми уникали назв конкретних фірм, закладів, де працюємо. Приховували свої прізвища. Минуле лишалося позаду. Ставало неважливим. Всі були рівними, просто учасниками Семінару.

Мене це влаштовувало. Я був просто Віктором, який запускає власний освітній бізнес.

Білявка навпроти виявилася піарницею у лідера ринку з виробництва чаю. Був там і політик правлячої партії, і лисуватий режисер кіно, і патріотичний художник середнього покоління, менеджери найвищих ланок, головний редактор одного зі знаних тижневиків, голова обласної адміністрації, відомий кардіохірург та інші. Всього 21 учасник.

Часом хтось жартував, і ми ставали трошки ближчими.

— Дякуємо всім. Ми починаємо Семінар.

19

— Тема перша. «Природа людини». Текст перший. «Політика» Аристотеля, — оголошує Денис.

Краєм ока спостерігаю за іншими. Хтось зробив старанний конспект із основними тезами і цитатами, хтось — нотатки у планшетах. Хтось, як я, розставив на роздрукованих сторінках знаки оклику та примітки Nota Bene. Але було кілька тих, хто мав цілком чисті аркуші — які або не читали текстів узагалі, або все тримали в голові.

— Хто хоче почати? — запитує Іра. Вони тримають годинник і чисті аркуші, на яких незабаром запишуть наші імена.

— Можна я, — тягне руку режисер Алік, — Аристотель піднімає дуже важливі проблеми. Вони актуальні і для нас. Ось тут він пише, — Алік забігав очима по аркушу. — Так, ось тут. Він говорить про розподіл людей на тих, хто владарює і панує, і на тих, хто підкорюється. Хазяїн і раб. Аристотель каже, що такий симбіоз взаємовигідний — і для раба, і для пана.

Алік замовкає. Зависає пауза. Всі звикають до правил, формулюють власні думки. І привчаються говорити лише найважливіше.

Піарниця піднімає руку:

— Нехай уже я, якщо всі соромляться.

— Прошу, Ніно.

— Аристотель говорить про природність такого стану речей. Алік гарно впіймав потрібну фразу. Про взаємовигідність стосунків між рабом і паном, нами і системою. Мене взагалі цікавить, чи можемо ми вийти за рамки сучасної системи? Чи ми зациклені, закриті для перемін?

Ніна замовкає.

— Дивно, але майже відразу виникає проекція на сьогодні, — бере слово Павло, редактор, — Ми вже наче і читали ці тексти. Або принаймні чули про них. Але наскільки актуально вони звучать. Аристотель позбавляє людину вибору і заганяє її в рамки. Він називає «нелюдом» того, хто перебуває поза соціумом. Або ж божеством. Тим, хто знаходиться понад усім.

Семінар набирає свою динаміку. Ритм. Визначаються лідери групи — Павло і Петро, проект-менеджер, той, в окулярах із круглими скельцями, який із виглядом сноба критикує все. Одначе вони доповнюють один одного і рухають розмову вперед.

Відчуваючи, що перші 45 хвилин добігають кінця, піднімаю руку. Доходить моя черга.

— Ми дуже далеко відійшли від Аристотеля в нашому обговоренні. Не хочу показатися занудою і теза про генетичну закладеність рабства в нас у крові мені видається цікавою, — фізично відчуваю, як спливає час, ліплю слова одне до одного і відчуваю увагу аудиторії, — та я хотів би повернутися до початку.

Шелестіння сторінок.

Читаю цитату, обведену на самому початку тексту:

— Всяка держава є певним об’єднанням, а будь-яке об’єднання утворюється для певного щастя.

— Час, — каже Іра і посміхається мені.

Щастя попереду.

І горе теж.

***

Робимо паузу. Офіціянти наливають чай і каву в порцелянові горнята з логотипом «Астри». На денці — логотип «Адмірала».

Канапки і закуски — неймовірні. За апетитом і намаганням узяти всього по шматку, все інше вже не таке важливе.

Всі розбилися на окремі групки. Обговорюють спільних знайомих, жартують. Хочу поговорити з Ніною, шукаю поглядом Іру. Але не наважуюсь ні на що. Крім іще однієї порції кави.

***

«Точний виклад православної віри» Іоанна Дамаскіна відразу виводить нас на розмову про релігійний світогляд. Як Отці Церкви своєю певністю і всезнанням закладали основи сучасної церкви. Петро розповідає про особливий тип американської психологічної травми — виховання в католицизмі та вражаюче зображення пекельних мук. У дитячу психіку закладаються жахи на все життя. Видіння, що переслідують кожен крок дорослого життя, кожне прийняте рішення.

Говорили про страждання людське, та найцікавіше починалося, коли зачитували слова самого Дамаскіна. Як із землі Господь створив тіло і душу розумну і мислячу надихнув. Як створив Він людину з двоякою природою — як середину між величчю і нікчемністю, духом — щоб людина лишалася незмінною і прославляла Його, плоттю — щоби страждала і, страждаючи, пам’ятала, хто вона.

Дамаскін говорить про природу людини, ніби роздивляється її в розтині. Відділяючи тіло від душі, прискіпливо вдивляючись, чим вони є.

Семінар увійшов у свій ритм. Здається, розмова захопила всіх. Кожному було що сказати. Черга за словом ставала чимраз більшою. Репліки — коротшими, логічнішими, ємнішими. Модератори задоволено посміхалися.

Між нами циркулювала невидима енергія, якій Дамаскін чи хтось із Великих мертвих точно дав би назву. Мені здавалося, я починав розуміти ідею, закладену в символі «Астри», — багатокутна зірка, з якої вся енергія стікається в осереддя і тоді знову з шаленою віддачею повертається.

Але, як завжди, я помилявся.

***

Я помилявся і вже згодом у «Левіафані» Томаса Гоббса знайшов іще одну підказку. Та цього разу це була підказка не про влаштування світобудови чи суспільства. Це була точна вказівка, як можна вбити «Левіафана».

Ми говорили про Гоббса і його працю. Іра, яка, крім наших імен, не вимовляла нічого, звернула увагу, що для Гоббса біблійне чудовисько Левіафан — це сила, що принижує людину. І, як ми знали самі, Гоббс використав цей образ для опису потужної держави.

Ми говорили про його ідею війни всіх проти всіх. Про її одвічність і незмінність. Гоббс кількома штрихами дає загальне уявлення про найважливіше. Три причини військових сутичок: суперництво, невпевненість, прагнення слави. Перша змушує людей воювати задля наживи, друга — заради безпеки, третя — задля репутації. Гоббс називає війною і відтинки часу між війнами, коли відчутною є воля до битви. Чого не сказав Дамаскін і про що