Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дім на березі озера, Мері Лоусон 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

964
0
23.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дім на березі озера" автора Мері Лоусон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 68
Перейти на сторінку:
однією з останніх, і я дуже чітко пам’ятаю, що вона сказала. Вона плакала спочатку, плакала й тепер. Місіс Стенович була велика м’яка жінка, що на вигляд наче не мала кісток, і весь день говорила з Господом, а не тільки проказувала молитви й подяку за столом, як усі ми. Якось Метт сказав, що вона несповна розуму, як усі євангелісти, за що батьки заборонили йому заходити в їдальню цілий місяць. Якби він просто сказав, що вона несповна розуму, то йому б за це не перепало. Він втрапив у халепу саме через зневагу до її вірувань. Толерантність до різних релігій була кредо нашої родини, а той, хто його порушував, робив це на свій страх і ризик.

Хай там як, а вона підійшла до нас і глянула на кожного по черзі, доки сльози котилися її щоками. Ми не знали, куди дивитися. Містер Стенович, якого називали Базікалом, бо він ніколи й слова не проронив, кивнув Люку й Меттові й швидко втік назад у вантажівку. На мою тривогу місіс Стенович раптом притисла мене до своїх здоровенних грудей і сказала: «Кетрін, люба, сьогодні велика радість буде на небесах. Твої батьки, Царство Небесне дорогеньким їхнім душам, відійшли, щоб возз’єднатися з Господом нашим, і воїни небесні зрадуються, вітаючи їх. Тяжко, пташечко, але подумай, який щасливий буде Господь!»

Вона всміхнулася мені крізь сльози і знову мене стисла. Її груди мали запах тальку і поту. Я ніколи його не забуду. Той запах і думку, що там, на небесах, зрадувалися, бо мої батьки померли.

Бідолашна Лілі Стенович. Я знаю, що вона була щиро вбита горем через смерть наших батьків. Але згадка про неї – найчіткіший з усіх споминів про похорон, і, чесно кажучи, мене це й досі обурює, дарма що стільки часу минуло. Просто мені хотілося б мати приємніший спогад. Мені хотілося б мати чіткий образ нас чотирьох, як ми стоїмо вкупочці, підтримуємо одне одного. Але щоразу, коли я викликаю його в уяві, бачу Лілі Стенович, перед лицем її груди, мокрі від сліз.

Глава 3

Я довго не розповідала Деніелові про свою родину. Коли ми тільки почали зустрічатися, то, як усі, потроху обмінювалися особистим, але в деталі не вдавались. Думаю, я розповіла йому, що батьки померли, коли я була дитиною, а інші родичі живуть на півночі, й іноді я їх провідую. Хіба що додала ще кілька подробиць.

Про походження Деніела я знала багато, бо воно було, так би мовити, на видноті, просто в університеті. Деніел – професор Крейн із зоологічного факультету. Його батько – професор Крейн з історичного факультету. Його мати – професор Крейн з факультету образотворчих мистецтв. Невеличка династія Крейнів. Чи, як мені потім стало відомо, маленька гілка великого родового дерева Крейнів. Перш ніж емігрувати в Канаду, предки Деніела мандрували культурними столицями Європи. Вони були й лікарі, й астрономи, й історики та музиканти, кожен, безсумнівно, – майстер своєї справи. Супроти всього цього невелика саморобна підставка для книжки прабабусі Моррісон видавалася трохи жалюгідною, тож я тримала її в секреті.

Але Деніел – людина допитлива. Це їхня з Меттом спільна риса – єдине, що в них спільне, тому не думайте, що в Деніелові я знайшла заміну Меттові, – допитливість, що поширюється майже на все. Одного вечора, коли ми зустрічалися вже декілька тижнів, він попросив: «Отож, Кейт Моррісон, розкажи мені про себе».

Як я вже зауважила, це було на самому початку наших стосунків. Тоді я ще не знала, що це маленьке Деніелове прохання покладе початок тому, що згодом стане проблемою між нами, проблемою, яку я описувала собі як «Деніел просить у мене більше, ніж я можу дати», а Деніел мені – як «я не допускаю його у своє життя».

Я походжу не з того оточення, де люди обговорюють негаразди у взаєминах. Коли хтось робить або каже щось, що тебе засмучує, про це не можна говорити. Може, це ще одна риса пресвітеріанства; якщо одинадцята заповідь говорить: не виказуй емоцій своїх, то дванадцята – що засмучений, не визнавай, а коли вже всьому світу видно, що це так, у жодному разі не пояснюй, через що. Ні, проковтуй свої почуття, заштовхуй їх глибоко в себе, де вони можуть живитися, рости й розростатися, розцвітати, аж доки ти вибухнеш, непрощенно, на цілковите здивування тієї людини, яка тебе образила. У Деніеловій сім’ї куди більше кричать, обмінюються звинуваченнями й гримають дверима, але при цьому куди менше дивуються, бо діляться почуттями.

Отож, я цілі місяці не говорила Деніелові, що часом через нього я почувалася так, ніби йому хотілося б покласти моє життя і все, що його стосується, на предметне скельце, і помістити під мікроскоп, як того бідолашного беззахисного мікроба, щоб роздивитися всеньку мою душу. Та Деніел сказав мені, тихо, але дуже серйозно, що відчуває моє небажання йому відкриватися. Що десь є бар’єр, який він відчуває, але не може назвати, і що його це по-справжньому гризе.

Однак саме того вечора все це чекало в майбутньому; наші стосунки ще були дуже юними й дуже захопливими. Того разу ми сиділи в ресторанчику. Неонове посмуговане світло і жовті пластикові столики на тонких металевих ніжках, постійний гамір із кухні. Смажені бутерброди «рубен» і капустяний салат, чудова кава і це маленьке прохання: розкажи мені про себе.

Тоді я не могла збагнути, чому відчувала такий спротив цій ідеї. Частково, думаю, бо я просто не вмію розкривати душу. Я ніколи не належала до підлітків, що сидять у друзів на ліжках і, прикривши рота долонями, перешіптуються, хіхікають і обмінюються секретами. І я завжди думала, що у відвертих розмовах про родичів з відносно незнайомою людиною, в покладанні приватності їхнього життя на олтар ритуалу «кращого пізнавання», який супроводжує побачення, є щось образливе. Але тепер я думаю, що великою мірою цей спротив виник, бо історія мого життя тісно пов’язана з Меттовою, і я ні за яких обставин не збиралася розділити її за чашкою кави хоч би з ким, тим паче, з кимось таким успішним, як Деніел Крейн.

Отож, я ухилялася від відповіді.

– Я ж тобі вже мало не все розповіла.

– Та ти не розповіла майже нічого. Я знаю, як тебе звати, і те, що ти приїхала звідкись із півночі. Здається, оце й усе.

– Що ще ти хочеш знати?

– Усе, – відповів Деніел. – Розкажи мені все.

– Отак відразу все?

– Почни з початку. Ні, почни з того,

1 ... 8 9 10 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім на березі озера, Мері Лоусон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім на березі озера, Мері Лоусон"