Читати книгу - "Кінець роману"

Увесь цей час я не міг працювати. Як я вже сказав, дуже велика частина письменницької роботи звершується у підсвідомості — у тих глибинах, де останнє слово написано раніше, ніж перше з’явиться на папері. Ми пам’ятаємо подробиці нашого твору, і нема потреби їх придумувати. Війна не потривожила моїх глибоководних ґротів, та нині для мене було щось незмірно важливіше, ніж війна і літературний твір, — кінець кохання. Я працював над цим почуттям, як над книжкою. Кожне колюче націлене слово, яке доводило Сару до сліз і зривалося з моїх уст нібито саме собою, насправді перед тим гострилося в підводних печерах. Книжка волоклася, натомість кохання, гнане натхненням, мчало до кінця.

Не дивно, що Сарі не сподобалася моя остання книжка. Весь час я писав її насилу, без переконання й без причини — крім тої, що треба якось опублікувати написане. Рецензенти сказали, що це робота вправного майстра. Атож, тільки вправність і залишилася з усього того, що було пристрастю. Я сподівався, що до наступної книжки повернеться пристрасть, що спомини про речі, знані тільки підсвідомо, розбудять приспаний запал до творчості, але весь тиждень після обіду з Сарою в «Рулзі» я взагалі не міг писати. Ось знову «я», «я» та «я», неначе ця історія про мене, а не про Сару, Генрі й, звісно, того третього, якого я ненавидів, не знаючи його, ба навіть сумніваючись, що такий взагалі є.

Я спробував попрацювати вранці — безуспішно, а за обідом випив понад міру й змарнував решту дня. Коли смерклося, я стояв біля вікна в темній кімнаті й дивився на освітлені вікна по той, північний бік плаского посутенілого Коммону. Було дуже холодно, і газове полум’я в каміні гріло лише тоді, коли я, скулившись, присувався до нього дуже близько, а тоді воно зразу ж припікало. Поодинокі снігові пластівці пропливали у світлі ліхтарів на південному боці й торкалися шибок товстими мокрими пальцями. Я не почув дзвінка. Господиня постукала у двері й повідомила: «До вас прийшов якийсь Паркіс», — ясно вказавши неозначеним займенником на суспільне становище мого відвідувача. Я ніколи не чув такого прізвища, але сказав їй, щоби впустила цього чоловіка.

Я задумався, де саме бачив ці лагідні, вибачливі очі, ці старомодні довгі вуса, змокрілі від снігу. Заздалегідь я ввімкнув тільки настільну лампу, він підійшов до неї й, примружившись, як усі короткозорі, даремно намагався розгледіти мене в півтемряві.

— Містер Бендрікс? — спитав він.

— Так.

— Моє прізвище Паркіс, — проказав він так, ніби це мені про щось говорило, і додав: — Підлеглий містера Савіджа, сер.

— Ага, — відповів я. — Сядьте. Закуріть собі сигарету.

— О ні, сер, — заперечив він. — Тільки не на службі. Хіба що для маскування.

— Але ж ви зараз не на службі, хіба ні?

— У певному сенсі, сер. Мене відпустили на півгодини, щоб подати вам звіт. Містер Савідж сказав, що ви волієте щотижня бачити цей документ… з видатками.

— Чи є про що звітувати?

Я не знав, що мене пройняло — розчарування чи збудження.

— Картка не зовсім порожня, — самовдоволено мовив він і, видобувши з кишені хтозна-скільки папірців та конвертів, заходився шукати сам звіт.

— Ви таки сядьте, — сказав я. — Мені аж незручно.

— Як бажаєте, сер, — відповів Паркіс. Сівши, міг краще придивитися до мене. — А чи не зустрічалися ми з вами, сер?

Я вийняв перший аркушик із конверта. Це був перелік видатків, написаний дуже акуратним, як у школяра, почерком.

— Ви дуже чітко пишете, — зауважив я.

— Це мій син так пише, — пояснив Паркіс. — Навчаю його основ нашого ремесла. — І квапливо додав: — Я не довіряю синові ніяких справ, сер, можу тільки залишити його чергувати, як-от тепер.

— То він зараз чергує?

— Поки я тут звітуюся, сер.

— Скільки йому років?

— Минула дванадцятка, — сказав він так, ніби син був годинником. — Малий може принести чималу користь, і за цю роботу не треба платити, хіба що час від часу купувати йому комікси. На нього ніхто не звертає уваги. Хлопчики — це природжені нишпорки.

— Дивна робота як на дитину.

— Сер, та він же не розуміє самої суті справи. Якщо доводиться вриватись у спальню, я залишаю сина вдома.

Я взявся читати:

«18 січня. Дві вечірні газети — два пенні. Повернення додому в метро — один шилінг, вісім пенні. Кава в “Ґантерзі” — два шилінги».

Паркіс уважно дивився на мене, поки я читав.

— Кав’ярня виявилася дорожчою, ніж хотілося б, — сказав він. — Я мусив зробити принаймні це найдешевше замовлення, щоб не привертати собою уваги.

«19 січня. Метро — два шилінги, чотири пенні. Пиво пляшкове — три шилінги. Коктейль — два шилінги, шість пенні. Пінта гіркого пива — один шилінг, шість пенні».

Паркіс знову перервав мені читання.

— Оте пиво трохи тяжіє мені на сумлінні, сер, бо я через необережність перекинув кухля. Це тому, що я схвилювався. Було що записати у звіт. Знаєте, часом тижнями трапляється тільки розчарування, а цього разу вже на другий день…

Звичайно, я пригадав і цього чоловічка, і його засоромленого сина. Під датою «19 січня» (з першого погляду було видно, що 18 січня записано зовсім не важливі спостереження) я прочитав: «Дана особа поїхала автобусом вулицею Пікаділлі-серкус. Видавалася схвильованою. Вулицею Ейр-стрит вона дійшла до “Кафе роял”, де її чекав якийсь чоловік. Ми з сином…»

Він не давав мені спокою.

— Зверніть увагу, сер, почерк інший. Я не доручаю синові писати, якщо йдеться про щось інтимне.

— Добре дбаєте про нього, — сказав я й знову взявся до звіту.

«Ми з сином сіли на софі, близько до цих двох. Очевидно, що дана особа і чоловік перебувають у близьких стосунках, бо поводяться одне з одним безцеремонно й ніжно. Мені здалося, що один раз вони взялися за руки під столом. У цьому я не певен, але ліва рука даної особи і права рука чоловіка опустилися під стіл, а це зазвичай означає таку дію. Після короткої інтимної розмови вони дійшли пішки до тихого й затишного ресторану, відомого відвідувачам як “Рулз”, де вибрали місця не за столиком, а за довгим столом,