Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

Одної такої весни поцілила стріла Амура студентське серце мого неоціненого пана інструктора. Не був це, правда, якийсь новий роман, а ще минулорічний, тепер тільки відсвіжений. Дамою серця пана Макса далі була панна Дарця з Черешневої вулиці, яка саме того року закінчувала приватну гімназію імени Іллі Кокорудза і приготовлялася до матури. З тієї нагоди частіше тепер стрічалася з паном Максом а Старому цвинтарі, де вони, мабуть, обговорювали різні матуральні справи.

— Слухай, народній приятелю, ти мусиш бути соловейком, — сказав мені мій неоцінений пан інструктор, вернувшись з однієї такої рандки.

Я вже звик був до його дивовижних вигадок, тому зразу не притакував і не перечив йому ні в чому. Чемно, слухняно ждав, що він скаже далі.

— Бачиш, сину, на вступі я мусів би познайомити тебе з деякими деталями любовної матерії, про які тобі, зрештою, як штубакові з шостої нормальної, і не треба багато знати. Скажу коротко, що жіноцтво — це народ страшно химерний і має свої мухи в носі. От, хоч би, для прикладу, моя наречена, панна Дарця: пропадає дівчина за романтикою! Завзялася конче ходити на рандки на Старий цвинтар, де навіть немає лавочки, щоб культурно посидіти й погуторити, і тобі хоч-не-хоч приходиться сідати на кам’яну надгробну плиту й тривожити вічний спокій якогось цехмайстра чи хорунжого Куркового товариства. Ба, але на тому не кінець її романтичним забаганкам! Вона ще вимагає, щоб нам над головами, на липі, тьохкав соловейко! А там, на цвинтарі, крім ворон, взагалі не чути жадного птаства, та й це вже надходить пора, коли ці фраєри-солов’ї перестають горлати. Тлумачу їй: серденько, скарбе мій, я тобі щось заспіваю або забренькаю на гітарі, щоб тебе розкрохмалити, а вона — ні та й ні! Я, каже, хочу соловейка. Ну, а як дама хоче, то кавалір щоб і на голові поставився, а мусить вдоволити її бажання. Так що немає ради, народній приятелю, рятуй ситуацію: будь за соловейка!

Мушу сказати, що пропозиція пана Макса сильно мене заінтриґувала, хоч на згадку про Старий цвинтар, надгробні пам’ятники, плити і могили моє дитяче серце стиснулося тривогою…

— Ага, то я маю вилізти на липу і тьохкати, як соловій?

— Приблизно так, народній приятелю, — притакнув мій неоцінений пан інструктор. — Та ми живемо, славити Бога, в двадцятому сторіччі, і новітня техніка поробила вже і в цьому напрямку деякі удогіднення. Я переходив нині через парк і купив тобі в ганделеса таку ось штучку, бачиш? — І витягнув з кишені малу круглу бляшку, точніше — дві бляшки, злютовані докупи з діркою посередині. Встромив цю бляшку між губи, втягнув повітря, і з його рота стали добуватися справжні трелі, хоч не знати чиї — дрозда, шпака, жайворонка чи соловейка. Так чи так, виходило щось на подобу пташиного співу.

Пан Макс передав мені цю чудесну бляшку і сказав:

— Бери і практикуй до завтрішнього вечора. Можеш кувати граматику й одночасно приготовлятись до концерту, буде тобі веселіше. Притискай дірку язиком раз міцніше, раз слабше, і так маневруй кінчиком язика, щоб не виходило просте терликання, а… «зворушлива пісня кохання, що лине просто з серця маленької сірої пташки!»

Тут пан Макс викривив уста і завернув очима, наслідуючи щебетання панни Дарці:

— Взагалі, щоб вийшла романтика, чорти її подерли б!

На другий день, по вечері, пан Макс гладко збрехав нашій пані господині, що бере мене до кіна «Гражина» на релігійний фільм «Цар Царів», і ми махнули через поле Болгарів навпростець — на Старий цвинтар.

Вечір був світлий, зоряний, ніби спеціяльно замовлений в небі для закоханих! З-поза коминів пекарні Меркурого викотився задьористий молодик, красний, бестія, рум’яний, як свіжоспечений рогалик. На нашій Богданівці характер міста дивно якось поєднувався з вечірніми настроями села: з вікон летіла музика з радіоприймачів, а над дахами бриніли хрущі. На Рогачці подзвонювали трамваї, а зараз їм у відповідь відзивалось бевкання жаб у саджавках, на полі Болгарів.

Львів стояв перед нами, як на долоні, і мерехтів, як величезна муравлина купа, перетикана мільйонами світлячків. Над Головним Двірцем горіли ясні заграви.

І перекликалися поїзди.

Старий цвинтар — це були тільки сумні залишки колишнього Городецького цвинтаря, що займав колись широку територію білогорських піль, а який зліквідовано після епідемії холери в другій половині XIX століття. Таке сказав на відчиті в читальні «Просвіта» пан професор Мурський. На тому цвинтарі, розповідав пан професор, спочили тлінні прахи трьох князів Греко-Католицької Церкви — митрополитів Ангеловича, Яхимовича і Литвиновича. Під час ліквідації цвинтаря тіла двох із владик перенесено з процесіями на Личаків. Могили зненавидженого поляками першого «Тирольця Сходу», митрополита Антона Ангеловича, який відмовився вітати армію Наполеона, — ніколи не віднайдено.

На місці цвинтаря постало потім Нове Місто — нові вулиці й квартали, вічно закурені бльоки Колійових домів, а вже за Польщі виріс на пагорбі модерний Будинок Профсоюзів, збудований інженером Зарембою, чоловіком ославленої Горґонової.

І зараз поруч, притикаючи до пляцу Кентржинського, стояв ще зацілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, надгробники і врослі в землю, від моху чорні хрести. Старезні, розмолені липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини…

— То тут! — шепнув мій пан інструктор. Ми опинились в найглухішому закутку цвинтарища, коло якоїсь поламаної огорожі. Над нами розпростерла могутню парасолю одна з цвинтарних лип. Під нею, в зарослій травою ямі, валялася біла голівка янгола чи якоїсь іншої алегоричної фігурки з відбитим носом.

Пан Макс подивився на тоненьку фосфоризуючу стрілку годинника:

— Восьма година. За десять хвилин прилине сюди моя Дульчинея, якщо станеться якесь чудо і вона спізниться тільки на півгодини. Слухай же тепер добре, заступнику соловейка, моїх вказівок. Між іншим: ти мусиш бути трохи соловейком, трохи мавпою, то значить спритно лазити по дереві, щоб не впасти і не скрутити собі в’язів. Вилізеш, народній приятелю, і сядеш собі так, посередині липи, ні зависоко, ні занизько. Знайди собі, поки час, солідну гілляку і сядь на неї окраком, як на кобилу, а для забезпеки тримайся рукою стовбура. Не заглядай і не підслухуй, що тут надолі робитиметься,