Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

— Коли ви, здається, були моїм коханим.

— Чудово сказано, — мовив я їй. — Здається, вашим коханим.

Тоді вона глянула на мене.

— Ні…

І замовкла.

— Що — ні? Договорюйте.

— Для чого? Це дурниця.

— Байдуже, договорюйте.

Вона розсміялася.

— Для чого? Зрештою… Ви ж не думаєте, що це не здавалося?

— Це необґрунтований випад, — відказав я їй. — Я перший пересвідчився в істинності цього, коли був вашим коханим… здається.

— Знову за своє! — пробурмотіла вона.

І після цього насмішкуватого «знову за своє» демон шаленства штовхнув мене спитати в неї те, чого я ніколи запитувати не мав би:

— Послухайте, Маріє Ельвіро, — схилився я до неї. — Ви нічого, зовсім нічого не пам’ятаєте про ту безглузду історію, чи не так?

Вона дуже серйозно подивилася на мене, навіть зарозуміло, якщо хочете, та водночас уважно, як ми дивимося тоді, коли ладні слухати те, що попри все не є нам неприємним.

— Яку історію? — мовила вона.

— Ту іншу, коли я жив поруч із вами, — сказав я цілком відверто.

— Нічого… зовсім нічого.

— Подивімось; погляньте на мене на мить….

— Не буду я на вас дивитися!.. — кинула вона мені зі сміхом.

— Не в тому річ… Ви надто багато дивилися на мене раніше, щоб я не знав… Я хотів сказати вам таке: ви не пам’ятаєте, як сказали мені дещо… два чи три слова, не більше… останньої ночі, коли вас лихоманило?

Марія Ельвіра надовго насупилася, а потім високо звела брови. Уважно подивилася на мене і похитала головою:

— Ні, не пам’ятаю…

— Он як! — я змовк.

Минула якась хвиля. Краєм ока я бачив, що вона й досі на мене дивиться.

— Що? — прошепотіла вона.

— Що «що»? — повторив я.

— Що я вам сказала?

— Я також уже не пам’ятаю…

— Пам’ятаєте… Що я вам сказала?

— Не знаю, запевняю вас…

— Знаєте! Що я вам сказала?

— Дивіться! — я знову нахилився до неї. — Якщо ви зовсім нічого не пам’ятаєте, позаяк усе це було гарячковою галюцинацією, то що може для вас значити те, що ви мені сказали чи не сказали під час марення?

То був серйозний удар. Проте Марія Ельвіра навіть не думала його парирувати, вона ще якусь мить дивилася на мене, а потім, коротко здвигнувши плечима, відвела погляд.

— Ходімо, — сказала вона раптом. — Я хочу станцювати цей вальс.

— Це правильно, — я підвівся. — Сон про вальс, який ми танцювали, аж ніяк не веселий.

Вона не відповіла. Поки ми йшли до зали, вона, здавалося, шукала очима когось зі своїх звичних партнерів для вальсу.

— Що це за неприємний для вас сон про вальс? — раптом спитала вона, знай обводячи залу поглядом.

— Вальс марення… Він немає нічого спільного із цим, — я і собі здвигнув плечима.

Я думав, що того вечора ми більше не розмовлятимемо. Та хоча Марія Ельвіра не обізвалася жодним словом, вона, здається, так і не знайшла того ідеального партнера, якого шукала. Тож зупинившись, сказала мені з робленою усмішкою, неминучою робленою усмішкою, якою була позначена вся ця історія:

— У такому разі, якщо хочете, станцюйте цей вальс зі своєю коханою…

— …як здається. Більше не скажу ані слова, — відказав я, кладучи руку їй на талію.

Минув місяць. Лишень подумати: її мати, Анхеліка, і Луїс Марія тепер сповнені для мене таємничої загадки! Мати, звісно, є людиною, до якої Марія Ельвіра звертається на ти і ніжно її цілує. Сестра бачить, як вона роздягається. Луїс Марія може погладити її по підборіддю, коли входить, а вона сидить до нього спиною. Троє, як видно, щасливих людей, нездатних оцінити блаженство, в якому вони живуть.

Щодо мене, то я не випускаю з уст цигарок, як той, хто обриває пелюстки ромашки: любить, не любить?

Після балу в домі Пеньї я бачився з нею не раз, ясна річ, у них у домі, щосереди. У неї те саме коло друзів, вона підтримує всіх своїм сміхом і чарівно фліртує, коли їй це пропонують. Проте завжди знаходить спосіб не випускати мене з очей. Це тоді, коли вона з іншими. Та коли вона зі мною, то не відводить погляду від них.

Є в цьому щось раціональне? Ні, нема. І тому в мене вже місяць страшний ларингіт, бо я обкурив собі горло.

Однак учора ввечері в нас була хвилька перемир’я. То була середа. Я розмовляв з Аєстарайном, і швидкий погляд Марії Ельвіри, кинутий на нас поверх плечей фліртуючої четвірки, яка її оточувала, повернув нашу розмову на її чудову персону. Ми поговорили про неї і побіжно — про ту стару історію. За якусь хвильку Марія Ельвіра спинилася перед нами.

— Про що ви розмовляєте?

— Багато про що; передусім про вас, — відповів лікар.

— Так я і думала… — вона, підтягнувши до себе римське кріселко, сіла, схрестивши ноги і підперши голову рукою. — Продовжуйте, я слухаю.

— Я розповідав Дурану, — сказав Аєстарайн, — що те, що сталося з вами під час хвороби, хоча й нечасто, але трапляється. Один англійський автор, не пам’ятаю, котрий, згадує один такий випадок. Щоправда, щасливіший за ваш.

— Щасливіший? А це чому ж?

— Бо в ньому немає лихоманки, і обоє любляться у снах. Натомість у вашому випадку кохали ви одна…

Я вже казав, що ставлення Аєстарайна до мене завжди здавалося мені трохи лукавим? Якщо не казав, то в ту мить мав сильне бажання змусити його це відчути — і не лише поглядом. Однак він, мабуть, почасти вловив у моїх очах це прагнення, бо зі сміхом підвівся:

— Лишаю вас, щоб ви помирилися.

— От зараза! — пробурмотів я, коли він відійшов.

— Чому? Що він вам робив?

— Скажіть мені, Маріє Ельвіро, — вигукнув я. — Він до вас колись залицявся?

— Хто? Аєстарайн?

— Так, він.

Спочатку вона дивилася на мене з ваганням. Та потім, дивлячись мені прямо у вічі, серйозно сказала:

— Так.

— Що ж, так я і думав… Бодай цьому пощастило… — прошепотів я, уже цілком понурий.

— Чому? — запитала вона.

Я не відповів, лиш різко здвигнув плечима і відвів погляд. Вона простежила за ним. Минула якась хвиля.

— Чому? — наполягала вона з тією настирливою і розсіяною впертістю жінок, коли вони починають почуватися з чоловіком цілком невимушено. Тепер вона стояла, і ще стоятиме кілька наступних митей, обпершись коліном на кріселко. Покусуючи якийсь папірчик, що невідомо звідки взявся, вона дивилася на мене, ледь помітно то піднімаючи, то опускаючи брови.

— Чому? — врешті відказав я. — Тому що він принаймні