Читати книгу - "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"

Той, що в нас живе...
Збрехавши, я, мабуть, почервонів (хоч обличчя моє й так увесь час палало від збуждення!), але слова вже вирвались, і я став брехати далі:

— Це він мені за те, що я його собаку, Прибоя, врятував.
Але в очах у Павки все ще просвічувалась недовіра.

— А ти не брешеш?.. Щоб фінку?..— і він покрутив головою та ще й зневажливо відкопилив нижню губу.

Мене навіть образили Павчині слова, і я, як спущений з прив'язу жеребчик, понісся на відчай душі:

— Брешу?.. Я брешу?.. Якщо хочеш знати, то у нього ще одна є, куди краща за цю!.. Так ту він собі залишив, а цю мені віддав. На, каже, Левко, на згадку...

Не знаю, що б я ще вигадав, але в цей час черговий крикнув, що йде математичка Ксенія Петрівна, і цим врятував мене від дальшої брехні.

Урок минав неспокійно. Збудження, що його викликала моя фінка, не уляглося. Хлопці тільки те й робили, що поглядали на мене та перешіптувались. А Ілько навіть кинув мені папірця, в якому написав, що тепер, коли у нас є фінка, ми будемо грати в таку гру, про яку я досі й уявлення не мав!.. Я кивнув йому головою, що згоден.

Але тут мій надхмарний настрій пригасила Ксенія Петрівна цілком земним запитанням:

— Лебідь, чому ти вертишся і неуважно слухаєш?.. І взагалі, що це з усіма вами сьогодні?

Клас принишк. Я аж голову втяг у плечі. А що, як хтось оце зараз бовкне?..

Але нічого не сталося.

Та як тільки дзвінок сповістив про перерву ї математичка вийшла з класу, знову всі потяглися до мене, мов до магніту.

Так було майже до кінця занять. І коли вже мій тріумф до-сяг вершини, коли я відчув, що навіть утомився від уваги до себе, сталася катастрофа.

На останній перерві мене покликала в учительську Марія Степанівна і, пронизуючи наскрізь колючим поглядом, запитала:

— Лебідь, що у тебе в кишені?

— Нічого немає,— відповів я. І це була правда, бо фінка висіла на поясі, а я уже здогадався, що її цікавить.

— Виверни кишені,— наказала вона.

Я вивернув. Випав недогризок олівця, задзвенів п'ятак, покотившись по підлозі, заторохтіли два каштани, а на долоні в мене був тільки шарикопідшипник, який я знайшов у порту.

— А фінка в тебе є? — Марія Степанівна потроху втрачала самовладу.

Діватись було нікуди.

— Є...

— Де вона?

Я відгорнув полу піджака.

— Ось...

— Дай сюди!

В грудях у мене похололо.

— Я не можу. Це... не моя...

— Дай фінку, наказую тобі!..— підступила до мене Марія Степанівна. Я ще ніколи не бачив її такою грізною, здавалось, що вона зараз мене ударить.

Не знаю, як це сталося, але я покірно відчепив фінку. Учителька вихопила її у мене з рук і кинула в шухляду столу. Кинула, мов отруйну гадюку, гидливо скривилася і навіть витерла пальці хусточкою, ніби забруднила їх. Ще й додала:

— Яка гидота!

Сповнена обурення, з червоними плямами на щоках, вона пройшлась туди й сюди і раптом круто повернулась до мене.

— А ти "Правила поведінки учня" читав?

— Читав,— відповів я механічно, а сам думав тільки про одне: "Що робити?.. Що буде, коли я повернусь додому без фінки?.. Що сказати дяді Власу?.." Мені здавалось, що настає найстрашніше у моєму житті.

— А ти знаєш, що учень не має права приносити у школу зброю? — знову, наче з того світу, долинуло до моєї свідомості.

— Знаю...— ніби чужим голосом відповів я.

— Знаєш, а все-таки порушуєш "Правила"! Так?..

— Маріє Степанівно, віддайте фінку,— благально звернувся я до вчительки. На очі мені навернулися сльози, і я бачив її мов у тумані.

— Віддати фінку?! — здивовано й обурено вигукнула вона.— Щоб ти нею когось шпигонув?.. Ні, цього не буде! Я ж тебе знаю, ти зі своїм дружком Зарубою на все здатний!

— Віддайте...— знову заворушив я пересохлими губами.— Я її зараз же віднесу.

— Нікуди ти вже її не віднесеш. До уроків я тебе сьогодні не допускаю, а завтра прийдеш з батьком. Ото батькові твоєму ми й віддамо та разом і спитаємо його, як він виховує свого сина!..

І раптом мене охопила злість. Я ладен був кинутись на Марію Степанівну і силоміць забрати фінку.

— Віддайте, кажу!..— вигукнув я, не тямлячи себе.
Вона звузила очі.

— То ти ще й голос піднімаєш?! Іди геть! Знатимеш, як фінки в школу носити!..— вона міцно взяла мене за плечі і штовхнула до дверей.

Я ще раз глянув на стіл, в якому лежала фінка, глянув на Марію Степанівну і поплівся з учительської, вкрай пригнічений і жалюгідний. Але я не квапився піти зовсім. Думав: "А може, їй шкода мене стане?.. Може, в останню хвилину вона зрозуміє весь жах мого становища?.. Може, повірить, що я нічого лихого не хотів, коли ніс фінку до школи?.."

Але їй не стало мене шкода.

Вона не зрозуміла моєї трагедії.

І вона не вірила мені й на одну копійку.

І ось я стою один на шкільному ґанку. У нашому класі і по всій школі почався останній урок. Там запанувала звична ділова тиша. А я стою і не знаю, що мені робити...

Ясно одне: нещастя вже впало на мою голову. Але що буде далі?

Я йшов не додому, а навмання і ніс у серці таку тугу, що важко й сказати.

"Чому дорослі такі жорстокі?..— думав я.— Чому вони вбачають у кожному вчинкові малих обов'язково щось погане? І це тоді, як самі часто роблять таке, за що треба лаяти і карати... От хоч би взяти цю ж Марію Степанівну. Вона ж ніколи й слова доброго учневі не скаже, тільки кричить на кожного та різними образливими словами дошкуляє!.. Або — тато. Теж ніколи не говорить зі мною, поки не вип'є, навіть часто не помічає мене. Все йому ніколи, все ніколи. А нема того, щоб хоч раз на рибалку зі мною сходив або в кіно, уже й не пригадую, коли я з ним десь разом бував!.. Або — мама. Проганяє Ілька з хати, каже: "Не гуляй з ним!" А чому?.. А якби не забороняла, то ми б з ним і не ховались від її очей, а дружили б добре..."

Роз'ятрюючи своє серце такими думками, я довго блукав вулицями, аж поки смерклося.

Нарешті я пішов додому.

Та тільки відчинив хвіртку, як злякано зупинився. В освітленому вікні я побачив і тата, і маму, і дядю Власа.

— Чому так пізно? — спитала мама, коли я увійшов у хату.
Однак у її голосі не було нічого підозрілого. Просто спитала і все.

Дядя Влас відповів на моє привітання, але і в його голосі та поведінці я не вловив чогось особливого. Невже й він ще не помітив, що немає фінки?

Мені треба було зізнаватись у всьому. Бо скільки б я не відволікав зізнання, нічого від цього не зміниться. Краще вже зразу все сказати, щоб не катуватись серцем, а там — що буде!..

І я сказав:

— Тату, наказала вчителька, щоб ти завтра разом зі мною до школи прийшов.

— От тобі й на! — невдоволено глянув на мене тато.— Що ти там знову накоїв?

— Я... фінку в школу приніс... Мама і тато вигукнули разом:

— Яку фінку? Де ти її взяв?

А дядя Влас тільки посміхнувся очима, але промовчав.

— У дяді Власа в кімнаті взяв,— пояснив я.— Я хотів тільки хлопцям показати й повісити.

— Яке ж ти мав право? — напустився на мене тато.— Ти хоч спитав у дяді Власа? Він тобі дозволив?

— Ні...

— То як же ти міг узяти чужу річ? Та ще — фінку!.. Коли ж ти вже вгомонишся з своїми витівками? Коли за розум візьмешся?

Голос у тата гучнішав, очі наливалися гнівом. Я стояв і мовчав, боячись зайвим словом чи рухом викликати ще більший гнів.

— То що ж, тепер оце йди і кліпай за тебе очима, так?.. Іди слухай, який у тебе син?..

Мама допомагала татові:

— Боже мій, і в кого він такий удався. У людей діти як діти, а тут росте таке убоїще! Ні до діла, ні до уроків, тільки б гасати та шкоду всяку робити!.. Ти хоч про батька подумай, коли про себе не дбаєш. Усі знають його, поважають, а ти йому — таку пілюлю! Ти своєю поведінкою і йому авторитет підриваєш!..

— Аякже! — з новою силою спалахнув тато. Скажуть: не вмієш дітей виховувати. А як тебе ще виховувати? Чого тобі не вистачає? Он інші недоїдають, ходять в чім попало, живуть у тісноті, по кілька чоловік в одній кімнаті, а вчаться. І батьків слухають. А в тебе і кімната окрема, і одежа он на тобі така, що її заслужити треба, і їси що хочеш!..

Він сів на  свого  коня,   зараз  почне  ставити  в  приклад себе... Але тут устряв у розмову дядя Влас.

— Іване Панасовичу,— звернувся він до тата.— Фінка — моя річ, отож і я до цього діла якось причетний. Давайте я теж завтра разом з вами в школу піду.

Це було для всіх нас великою несподіванкою. У кімнаті на якийсь час стало тихо. Нарешті тато спитав:

— Ви це серйозно, Власе Микитовичу?

— А чому б і ні?.. Послухаємо, в чому там Левко завинив. Подивимось гуртом. Чи, може, ти, Левко, проти? Може, ти не хочеш, щоб я йшов?

— А хто його питатиме! — сказала мама.

— Спитати треба,— посміхнувся в свої чепурні вуса дядя Влас.— Якщо Левко не хоче, то я й не піду.

Щось дивовижне коїлось зо мною.

— Ні, я не проти,— сказав я, і раптом сльози затуманили мені очі. Я затулив обличчя руками. Заплакала й мама.

А дядя Влас підійшов до мене, дужою рукою притяг до своїх широких і теплих грудей і прогув майже у саме вухо:

— Ну, ну... Хіба ж моряки плачуть?.. Якщо вже нашкодив щось, то май мужність спокутувати свою провину... Я, братику мій, теж колись умів бешкетувати. Бувало, що й ремінця та мокрого рушника куштував. Було... Ану розкажи детальніше, що там сталося. А ми послухаємо. Не вороги ж ми тобі, свої люди.

Ще ніколи я так щиросердо не розповідав, як того разу. Навіть не втаїв своєї брехні, що фінка — подарунок дяді Власа. Я відчув, що йому не можна нічого брехати. Він повинен знати всю правду.

Уже перед сном я запитав у дяді Власа:

— Ви не знали, що я фінку взяв?

— Знав.

— А чому ж татові та мамі не сказали?

— А навіщо? Хіба б ти сам не признався?

— Признався б.

— От через те й не сказав.

16. І ТАКЕ БУВАЄ...

Раніше, коли викликали до школи батька, то завжди ходила мама. Я вже звик до цього. Знав, як вона там поводиться і коли та як треба самому поводитись. Тепер же ішов тато. І йшов дядя Влас.

Дорогою ми майже не розмовляли. Тільки тато і дядя Влас перекидалися часом кількома словами.

У тата обличчя було сіре, мабуть, він таки тяжко пережив те, що сталося...

Марія Степанівна, як і треба було чекати, зустріла нас не дуже привітно, офіційно.

— Ви батько Левка? — спитала вона в тата.

— Так, батько Левка.— Тато зніяковіло кашлянув.

— А ви хто? — звернулася вона до дяді Власа.

— А я — друг Левка...