Читати книгу - "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"

Він думав про дядю Власа.

14. УРОКИ ПРАЦІ

Я вийшов на поріг, і мене засліпило сонце. Аж сльози навернулись... І повітря чисте-чисте та прозоре. Я жадібно вдихав його тепер уже звільненими від тугої пов'язки грудьми.

Сонце, повітря, ледь позолочені ранньою осінню дерева і —-море! Таке ж сине та неозоре, як і небо. А по ньому — веселі сонячні блискітки.

Де не взявся Прибій. Підбіг, лизнув гарячим язиком мою руку, замахав хвостом і застрибав, затанцював  передо  мною.

— Тобі теж добре, Прибій? — запитав я його ласкаво.

Він став на задні лапи, передні поклав мені на плечі і лизнув язиком мене в щоку. На піджаці лишилися брудні сліди від лап.

— Що ж ти робиш, дурний! — крикнув я на нього.— Мені ж у школу!

Але слово "дурний" Прибій, мабуть, теж сприйняв за ласкаве, бо припав широкими волохатими грудьми до землі, схопив суху гіллячку, підкинув її угору, а сам несподівано знову став на задні лапи, обперся об мої груди передніми і засміявся очима та ротом. Це він радів, що я вже не лежу, що я не хворий і можу з ним побавитись... Одного тільки не розумів Прибій: що мені треба йти до школи.

І я пояснив йому:

— Дурний, мені ж ніколи. Гуляй сам.

Я почистив піджак і вийшов з двору. Тут мене чекав Іль-ко. Ми не домовлялися, але він чекав, знав, що я вже виду-

— Тю! — вигукнув він.— А чого це ти з книжками?

— Як "чого"? А ти чого без книжок?

— Та сьогодні ж — уроки праці! Ця звістка й мене порадувала.

Наша шкільна столярна майстерня, що стояла в кінці просторого двору, ще не була як слід обладнана, верстатів та струменту не вистачало. Якоїсь серйозної роботи нам не доручали. І тому на уроках праці ми більше пустували, ніж робили щось корисне. Керівник наш, Свирид Остапович, столяр із судноремонтного заводу, був старенький, благодушний і зовсім не вимогливий. Отож і виходило, що уроки праці перетворювались для нас на день різноманітних розваг.

— Віднеси додому портфель,— порадив Ілько.

Але мені вже не хотілося повертатись додому, і ми пішли.

У приміщення школи не заходили" а збирались у дворі, ждучи, поки відчинять майстерню. Не встигли ми з Ільком зайти у двір, як мене обступили з усіх боків і почали розпитувати, як я стрибнув у воду, як плив з собакою, як мене несло на каміння. Я розповідав з таким запалом, ніби побував не в нашій бухті, а принаймні на дні океану, і навіть не помітив, коли з'явилась Марія Степанівна.

— Доброго ранку, діти,— привіталась вона до всіх, а потім ще й окремо до мене: — Здрастуй, герою.

Це "герою" вона сказала таким тоном, що я й не зрозумів, чи вона мене хвалить, чи ганить. Тому й відповів стримано:

— Здрастуйте, Маріє Степанівно.

І тут же вона про мене забула, за що я їй був дуже вдячний, бо краще не чути від неї ні похвали, ні докорів, найлегше, коли вона тебе просто не помічає.

Прийшов Свирид Остапович, поділив нас на групи і поставив до роботи. Одні прибирали по кутках сміття та різний брухт. Інші навіщось перекладали з місця на місце дерев'яні колоди. Мені з Ільком та ще кільком хлопцям випало стругати тупими шерхебелями якісь дерев'яні бруски.

Це була нудна й нікому не потрібна робота. Спершу ми виконували її більш-менш ретельно, намагались зробити бруски гладенькими. Згодом нам набридло, і ми почали пустувати: протягнеш двічі-тричі шерхебелем по брускові і кидаєш його до купи готових. Потім Ілько заходився вибивати тим же шерхебелем по сухих брусках якусь музику. Це нам сподобалось, і ми приєднались до нього, затіявши справжній концерт: один акомпанував на кількох дошках двома цурпалками, другий підспівував, третій підтанцьовував. Словом, було весело. Добре, що Марія Степанівна покликала Свирида Остаповича в учительську і нам ніхто не заважав.

Потім Ілько запропонував:

— Хлопці! Гайда по двоє купатись. Одні сходять, а потім — ще двоє. Ніхто й не помітить.

Спершу вислизнули з майстерні я й Ілько. День був справді хороший. Так і манило шубовснути у воду. Бухта від нас недалеко. І за кілька хвилин ми вже плавали, пірнали, борюкались, зовсім забувши, що треба ж дати змогу й іншим хлопцям скупатись.

Однак вони й самі про себе подбали. Прийшла ще одна пара. Потім — ще. А далі — одразу аж четверо. На березі стало людно, як влітку на пляжі. Але ось прибігає один з тих, що ли-лишились у майстерні:

— Бігом за мною! Марія Степанівна кличе!

Ми бігли й на ходу одягались. Пролізли у двір крізь щілину в паркані, яку зробили заздалегідь, відірвавши дошку так, що вона висіла тільки на одному верхньому цвяхові.

— Ви де були? — накинулась на нас учителька, хоч, глянувши на нас, можна було про це й не питати.— Ви купатись прийшли чи працювати?

— Ми вже свою норму виконали,— озвався Ілько, витираючи рукавом ще мокрого чуба і глузливо дивлячись учительці в очі.

Марія Степанівна спаленіла:

— Яку норму? Що це ти верзеш? Хто тобі норму визначав?

— Свирид Остапович.

Марія Степанівна розгублено подивилась на нас, затим глянула на майстра, який аж у дальньому кутку щось пояснював учням.

Мене потішала її розгубленість, і я докинув:

— Авжеж, так і сказав: виконаєте норму і можете бути вільні.

Як на лихо, до нас підійшов майстер.

— Свириде Остаповичу, хіба тепер в учнів уже норма є? — запитала Марія Степанівна.

— А що таке?

— Ось хлопці кажуть, що ви їм дозволили гуляти, як норму виконають.

Він подивився на нас допитливо:

— Коли це я вам казав?

Ілько почав викручуватись:

— А це... не сьогодні. Раніше якось...

Майстер простодушно знизав плечима.

— Як я міг вам таке казати?..

— Ясно,— сказала Марія Степанівна.— Роблю вам зауваження, а за урок праці одержите по двійці.

Ілько почав навмисне жалібно скиглити, хоч видно було, що ця двійка аніскілечки його не збентежила:

Маріє  Степанівно,  не  записуйте  двійки,  я виправлюсь...

— Я сказала, що двійка, і все! — відрубала Марія Степанівна і відвернулась.

Ілько, придурюючись, схопився руками за голову і, похитавши нею, протяг:

— Ой, бідолашний же я, бідолашний!..

Ми стали до своїх робочих місць і знову взялися стругати бруски. Ілько довго, аж надто вже довго човгав шерхебелем по брускові, а потім урочисто підійшов до учительки і сказав:

— Маріє Степанівно, а ось цього бруска я обстругав на п'ятірку, а може, й на шестірку!..

Марія Степанівна аж позеленіла. Однак стрималась і тільки глухо відповіла:

— Директорові школи покажеш. Він оцінить...

І пішла до дівчат.

У класі вона мала над нами велику владу. Там і стіни її підтримували. А тут, у майстерні, свою владу вона мусила ділити з майстром, тому розгублювалась і часто не знала, що з нами робити, що нам казати, і тільки обіцяла поставити двійку, послати до директора, викликати батька.

15. ФІНКА

Я зайшов у кімнату до дяді Власа, щоб ще раз подивитись на макет шхуни "Зоря".

Але тут несподівано побачив таке, що мені аж дух сперло. На стіні над його ліжком висіла фінка. Я миттю схопив її в руки.

Що то була за фінка!..

Лезо гостре, як бритва. Найретельніше відполірована сталь холодно виблискувала. Інкрустована ручка вигравала всіма відомими й невідомими коштовними камінцями. Піхви з твердої, що зовсім не гнулася, жовтої гладенької шкіри. Ще було й кільце, щоб носити фінку на поясі.

Одразу ж сто бажань народилося в моїй голові.

Перше: причепити фінку до пояса і глянути на себе в дзеркало. Що я й зробив негайно.

Друге: отак з фінкою при боці зараз же побігти до Ілька, щоб він знепритомнів від заздрощів.

Але майже біля дверей сиділа мама і вишивала подушечку на тахту...

Третє: заховати фінку на ніч у себе в кімнаті, щоб уночі, як прокинусь, подивитись на неї ще раз. Але з моря несподівано міг повернутися дядя Влас.

Четверте бажання... п'яте...

Зрештою, я вирішив, що сьогодні повішу фінку на місце, а завтра вранці, якщо дядя Влас не повернеться, візьму її в школу й покажу всьому класові.

Уроки мені в голову вже не йшли. Сиджу, читаю, що є сили намагаюсь зосередитись і раптом ловлю себе на тому, що думаю про фінку. Я ще кілька разів забігав у кімнату до дяді Власа, щоб потримати в руках оту грізну і чудесну зброю. Але швидко повертався, щоб, бува, мама не помітила.

Мама ж була дуже задоволена, що того вечора я залишився вдома, і навіть запитала:

— Чому це ти, Левко, сьогодні гуляти не йдеш?

— Уроків багато,— відповів я заклопотано.

Вона похвалила;

— Молодчина. Вчи, вчи, заробляй п'ятірки.

Звідки їй було догадатись, що ні уроки, ні п'ятірки, ні двійки зараз мене зовсім не цікавили?

Ніч минула тривожно. Тільки-но мене зборе сон, як я уже бачу себе з фінкою в руці. Я крадусь до фашистського вартового. А він раптом обертається й сміється: "Я знаю, що це не твоя фінка, а моя, і ти мене нею не вб'єш..." І я бачу, що передо мною не ворожий вартовий, а сам дядя Влас... Потім хтось ішов з фінкою на мене, і вона виростала в руках невідомого до розміру вогняного меча, який я бачив на картинці в книзі "Народні казки".

На ранок дядя Влас з моря не повернувся.

Тато лагодився на роботу. Мама готувала сніданок.

А я шмигнув у сусідню кімнату, блискавично схопив фінку і засунув її за пазуху. Потім уже в своїй кімнаті так само похапцем переховав у портфель.

Відчуваючи, як мене всього термосить, я помахав руками та подригав ногами, вдаючи, що роблю фіззарядку, за що мене тут же похвалив тато, надсилу проковтнув сніданок і неквапно вийшов з хати.

Від порога до воріт я вже біг...

Я розумів, що роблю щось негарне, що я не маю права без дозволу брати чужу та ще й таку річ, але я втішав себе тим, що все обійдеться гаразд. Я тільки покажу хлопцям фінку й одразу ж повішу її на місце. Ніхто й не дізнається дома.

По дорозі до школи я забіг у підворіття, витяг з портфеля фінку і причепив до пояса. Під полою піджака її не видно було.

У школі учнів ще було мало. Та хіба втримаєш таку таємницю при собі! І трохи захриплим від хвилювання голосом я сказав:

— Хлопці, дивіться, що у мене є!..

— Ох ти!..— вигукнув Ілько і аж зблід.

Всі потяглися до фінки. Мацали її руками, захоплено хвалили, просили, щоб дав потримати. Я великодушно давав, почуваючи себе не на землі, а десь у понадхмар'ї.

— Де ти взяв? — підступив і Павка.

Його запитання прозвучало спокійніше, ніж мені хотілось, тому, щоб і його все-таки пройняти, я збрехав:

— Це мені дядя Влас подарував.