Читати книгу - "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"

Левчику!.. Що з тобою?..— вигукнула вона таким голосом, що мені стало страшніше, ніж тоді, коли я тонув.

— Добрий день,— пробасив дядя Влас.— Не хвилюйтесь, прошу вас. Уже все гаразд.

— Хто ви?.. Що трапилось, ради бога?..

— Я шкіпер з моторно-парусного судна "Зоря", Влас Микитович Приходько... Левкові треба трохи полежати. А я тим часом викличу лікаря про всяк випадок. У вас телефон є?

— А це що таке?! — закричала мама, побачивши, як у відчинені двері слідом за нами увійшов і Прибій.

— Це мій собака,— пояснив дядя Влас.— Не бійтесь, він — кімнатний і нікого не чіпає. Прибій, ляж отут і лежи.

Прибій покірно ліг біля дверей, поклав голову на лапи. Мама одразу ж забула про собаку і весь час  повторювала, заламуючи руки:

— Ох, господи!.. Ох, гріх тяжкий з цією дитиною!..

Мені постелили. Зціплюючи зуби, щоб не ойкнути, я роздягся і ліг. Тим часом чув, як. мама вже дзвонила таткові:

— Їдь швидше додому. Тут Левка нашого якийсь Влас Микитович, шкіпер, привів... Лежить... Лікаря викликали.

Лікар прибув швидко. Це був рухливий і веселий чоловік у чорних круглих окулярах, крізь які поблискували жваві, уважні і розумні очі.

— На що скаржитесь, молодий чоловіче?

— Бік болить. Дихати важко,— сказав я.

Він мацав мій бік холодними пальцями, наказував дихати, не дихати, зігнутись, розігнутись, підтягти коліна, розправити коліна і, нарешті, сказав мамі:

— Ну що ж, доведеться вашому парубкові з тиждень полежати. Ти щасливо відбувся, ребра цілі... Зробимо тугу пов'язку. Хай полежить трохи. Минеться.

— А які ліки? — спитала мама.— У мене ось пірамідон, стрептоцид, сульфазол...

Я певен, що коли б лікар хоч на мить завагався, вона б дала мені їх усі разом. Але лікар твердо й категорично сказав:

— Вся оця колекція тут ні до чого. Ось рецепт... Зловживати ліками не варто. Організм молодий, сам себе вилікує.

Не встиг поїхати лікар, як приїхав татко. Він дуже схвилювався, побачивши мене забинтованого. Але коли дядя Влас і йому розказав, у чім річ, то, на мою велику радість, навіть розвеселився :

— Отож Прибоя рятував та й сам у прибій попав? Ну що ж, надалі будеш розумніший.

Дяді Власу він щиро подякував за мій порятунок і тут же сказав мамі:

— Все добре, що добре кінчається... Приготуй нам пообідати. Як ви, Власе Микитовичу?

— Я тільки з моря і справді голодний,— просто, без зайвих припрохувань сказав дядя Влас.

— От і гаразд,— весело промовив тато.— Ми з вами по-морському й чарчину перехилимо. За здоров'я Левка... От капосне хлоп'я, в море кинулось! Добре, що так обійшлося!

— Тобі аби випити,— з докором сказала мама, але одразу ж почала збирати на стіл.

А за обідом між татом і дядею Власом відбулася розмова, яка потім вплинула на все моє дальше життя.

— У вас велика сім'я? — запитав дядя Влас.

— Троє: я, жінка та оцей розбишака.

— Та ні, чого ж... Хлопець гарний.

— А у вас? — запитав татко.
Дядя Влас посміхнувся невесело:

— Була дружина, був синок... Обоє загинули під час евакуації. Пароплав їхній німецькі літаки розбомбили.

— І що ж, ви так і не одружились?

— Так і не одружився... Моряк я. Сьогодні — тут, а завтра — там. Ніяк собі місця не нагрію. І гнізда постійного не маю.

— А де ж ви живете зараз?

— Знайшов тут куток, але не дуже зручний... Тісно. Я хоч і не часто буваю дома, але однак...

— То візьміть у нас одну кімнату,— запропонував тато.— Що ти на це? — звернувся він до мами.

— Я не проти,— відповіла мама, вона вже трохи заспокоїлась.— У нас хата велика, місце є.

— А може ж, це вам тільки зайвий клопіт? — заперечив дядя Влас.

— Який же тут клопіт? — здивувався тато.— Навпаки, веселіше буде. Сьогодні ж і перебирайтесь.

Я чув усю цю розмову і аж тремтів від нетерплячки швидше дізнатись, чим вона закінчиться. Мені так і хотілося крикнути: "Дядю Власе! Не відмовляйтесь! Погоджуйтесь! Переїздіть до нас жити!.." А коли я почув, що він погодився, то  мені  здалось, що у мене аж у боці боліти перестало.

Того ж вечора дядя Влас оселився в сусідній з моєю кімнаті. Приніс чемодан з одягом, два чемодани з книжками, бо виявилось, що він заочно вчиться і незабаром стане інженером-кораблебудівником. А крім того, приніс макет шхуни "Зоря", завдовжки півтора метра, зроблений власноруч. Я зачудовано дивився на цей маленький кораблик. Навіть леєри! Навіть якорі з ланцюжками! Навіть штурвал у стерновій рубці!.. Ні, це просто диво та й годі.

13. ІЛЬКІВ ГОРОБЕЦЬ

Наступного дня надвечір мене прийшли провідати Маринка, Ілько та Павка.

— А тобі чого? — підозріло оглядала мама Ілька.— Знову Левка у якусь халепу хочеш втягти?

— Ні, тьотю, я тільки побачусь з Левком... Я — нічого... Я ж разом з ними, від класу...— показав він на Маринку та Павку.

Його самого мама не пустила б до мене, хай би він був не тільки від класу, а й від усієї школи. Але їй, мабуть, стало ніяково перед Маринкою та Павкою, і вона сказала:

— Ну, заходь. Тільки дивись мені...

Павка з тою незмінною зверхністю, з якою він дивився на увесь світ, докірливо сказав мені:

— Як же це тебе понесло в море в такий шторм? Ти думав, чим це могло скінчитись?

Він за звичкою поправив свої окуляри і багатозначно глянув на Маринку і на Ілька, а ще багатозначніше на мою маму: мовляв, чуєте, як я розсудливо міркую?.. Я добре знав, що коли б він не був головою нашого піонерського загону, то не прийшов би до мене. Просто він виконує свій обов'язок. І тому його слова я пропустив повз вуха.

Мама ж підтримала Павку:

— Полай, полай його гарненько, щоб надалі розумніший був.

— А навіщо лаяти? — спитала Маринка і раптом розжеврілась, як півонія.— Я б теж стрибнула собаку рятувати.

— Я теж,— вставив Ілько.

— Та тобі й море по коліна! — махнула рукою мама.

— А я знаю, хто тебе врятував,— підступив до мого ліжка Ілько. Маминих слів він, здається, й не почув.— Це той дядя Влас, що...

Тут Ілько необачно мало не прохопився про нашу історію з велосипедом. Але я так глянув на нього, що він прикусив язика і почав поквапливо викручуватися:

— ...той, що зараз у вас живе...
Мама зиркнула на нас обох підозріло.

— Марія Степанівна каже: от ніколи не думала, що Лебідь вдатний на такий вчинок,— сказав Павка.

— Лає мене? — запитав я.

— Навпаки, хвалить,— мовила Маринка, блиснувши чорними очима, в які трудно дивитись.

На якусь мить я відчув приязнь до Марії Степанівни. Але це почуття одразу ж погасло, бо мені знову пригадалось, як вона може ні за що ні про що вилаяти, образити, принизити.

— Ми пообіцяли Марії Степанівні, що будемо допомагати тобі, поки лежиш, щоб не відстав. То оце ми й пришли,— сказав Павка.

— Молодці, дітки,— похвалила мама.— А тільки як же він писатиме, коли лікар наказав йому лежати? Та й забинтований увесь.

— Письмові уроки після дожене,— діловито пояснив Павка,— а зараз хай читає якомога більше.

— Авжеж,— сказала мама і пішла в іншу кімнату дзвонити комусь по телефону.

Як тільки вона вийшла, Ілько засунув руку за пазуху і витяг звідти горобця. Справжнісінького живого сірого горобчика!

Всі ми здивовано скрикнули, але мама не почула, бо саме щось слухала по телефону і голосно сміялась.

— Де у вас нитки? — запитав Ілько.

— Навіщо?

— Прив'яжемо горобця за ніжку, і ти його по хаті пускатимеш, щоб не нудно було лежати. Це я для тебе впіймав.

Ми передавали горобця з рук у руки, гладили його по голівці, говорили йому ласкаві слова, наче він розумів їх. А Ілько був на сьомому небі. Ще б пак! Він так вдало перервав нудну розмову про школу та про уроки і зацікавив нас своїм горобцем!..

Я ще вагався: взяти Ільків дарунок чи ні. Але це питання несподівано й швидко вирішила мама.

— А це що таке? — крикнула вона над самими нашими головами.— Го-ро-бець?.. Це ти, Ілько, приніс?

— Я,— сказав Ілько простодушно і навіть хвастовито.— Щоб Левко грався, як йому нудно стане.

— Я так і знала, що цей хлопець щось накапостить!.. Зараз же бери свого горобця і вимітайся з хати!

— Та я ж...— почав було Ілько.

— Іди, іди! Ти б сюди ще ґаву приволік, хай би вікна повибивала!..

— Мамо, нехай залишиться Ілько,— попросив я.

Але вона вже випхала його за двері. А він з-під маминого ліктя по-змовницькому підморгнув нам рудою бровою і зник.

У кімнаті залягла тиша.

І всім стало якось негарно, так негарно, що ми не могли глянути одне одному у вічі. І ось у цій тиші Маринка раптом запитала :

— Тьотю, за віщо ви вигнали Ілька?

— За те, що він — хуліган,— відрубала мама,

— Ілько не хуліганив,— стримано промовила Маринка, і її очі блиснули, мов гарячі вуглинки. Мама теж не витримала того погляду і, відвернувшись, сказала:

— А горобця хто приніс?

Я злякався, що мама зараз закричить і на Маринку так само, як на Ілька. Тоді мені хоч крізь землю провалюйся від сорому. Але вона все-таки чомусь стрималась, хоч І сказала:

— Левко хворий, а він йому — горобця!

Маринка помовчала, кусаючи тремтливі червоні губи, потім сказала:

— Ну, я, мабуть, теж піду... Видужуй, Левко. До побачення,
І пішла.

Павка лишився.

Він почав розказувати, що задано з української літератури, з природознавства, з алгебри. Мені з ним одразу стало нудно. Дивний він хлопець, цей Павка. Розумний, багато знає, а — не цікаво з ним. Його й головою загону обрали за знання, за те, що він — перший учень у класі. Обрали, бо так захотіла Марія Степанівна. А хіба це правильно? Хай би був краще не перший учень головою загону, але такий, щоб з ним цікаво було і щоб його всі любили. А Павку за що любити, коли він приндиться, як індик, і всім хоче показати, що він — найрозумніший?

— Я до тебе ще прийду,— пообіцяв Павка.

— Приходь,— відповів я покірно.

Він справді приходив кілька разів, коли я лежав, допомагав мені, отож я не дуже й відстав.

Але занудився здорово. Мені бракувало класу, моїх галасливих друзів у червоних галстуках, Маринки, Ілька, Євграфа Євграфовича і навіть... Марії Степанівни.

Не стало й дяді Власа. Він знову пішов у море.

Прибій лишився дома. Але поводився дивно. Поки був дядя Влас, собака виявляв однакову добру увагу і до нього, й до мене. Коли ж його не стало, собака й до мене збайдужів, заскучав. Я підкликав його, гладив по голові.

Він сприймав мою ласку, вигинав шию, але очі його були смутні.