Читати книгу - "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"

Чого тільки не побачиш у хмарах, якщо в тебе є час постежити за ними та ще коли ти маєш хоч трохи фантазії!

Левко Пилипович спостерігає ті дивовижні забавки природи, але вони зараз найменше його цікавлять. Його радує те, що хмарами затягло вже півнеба, і він жде від них звичайного дощу. Може ж, таки піде дощ... Тоді буде вода. Багато води. Нею можна наповнити всі порожні бідони й каністри. Андрійко знову напився б досхочу. І всі вони пили б, скільки хотіли. Скупалися б під дощем. І до них повернулася б сила. А вона ж їм зараз така потрібна, така потрібна!..

У плюскіт моря вплелися ще якісь звуки.

Левко Пилипович насторожено глянув туди-сюди і не повірив своїм очам: на виході з бухти гойдалися баркаси. Виходить, комендант дозволив усім суднам ловити рибу!

А чи є серед них баркас Мікоса Фасулаті?

Притулив бінокля до очей... Так, є. Отже, з ним усе гаразд. Фашисти не дізналися, що він передав харчі та воду.

Але цього разу на якусь передачу сподіватися, звісно, не можна. Напевне, в одному з баркасів десь там сидить і представник фашистської влади.

Левко Пилипович переводив бінокля з одного суденця на інше. Поки баркаси були недалеко від берега, упізнавав рибалок. Он — Сергій Пшенишний із своєю дружиною. Вона завжди ходить з ним на лови. Міцна, дебела жінка, силою перед чоловіком не поступиться. Он — Іван Москалець, он — Петро Левада, он — Яків Холмогоров... Дивно: наглядача нібито немає. Невже комендант випустив баркаси без свого ока?..

Бригада попрямувала вздовж берега і висипала в'ятери.

Хмари все дружніше облягали небо. Сонце ледь угадувалося, воно розповзлося на тлі важкої темно-сизої запони холодною безформною плямою. Вітер став тугий і пружний. По морю побігли вже не поодинокі білі бурунці, а круті сердиті хвилі такого ж кольору, як і захмарене небо,— темно-сизого.

"Можна чекати шторму,— подумав Левко Пилипович.— А якщо розгуляється шторм, то нічого й сподіватися, щоб найближчим часом Мікосу Фасулаті пощастило ще раз передати харчі та воду... Добре, коли шторм з дощем, тоді обійдемось, переб'ємося. А якщо сухий шторм? І такі ж бувають на морі — висять хмари, вигарцьовує море, висвистує вітер, а дощу — ні краплини... Он воно як виходить: надієшся на краще, а йдеться на гірше. Навіть сили природи стають на перешкоді".

Далеко пішли рибалки. Тепер уже і в бінокль не розрізниш ні їхніх облич, ні баркасів. Гойдаються лише чорні силуетики, підстрибують на хвилях, то підіймаються, то опускаються, то сходяться, то розходяться. їм, звісно, зараз і діла немає до того, хто на скелі у вежі і що тут зараз робиться. їм аби тільки риба вловилася, бо дома ж — сім'ї, а їсти щось треба.

З давніх-давен селище годується рибою. Іншого промислу немає. Хіба ото ще виноградники, але їх мало. То — на любителя. Хочеш — розводь, а не хочеш — не треба, ніхто тебе не примусить. А риба — ремесло надійне. її можна і насолити, і накоптити, і насушити. На це в селищі всі майстри, від малого до старого.

"Еге ж, їм зараз не до нас,— зі смутком у серці думав Левко Пилипович.— Тільки, може, Мікос та Костас поглядають на скелю, але вони зараз безсилі щось зробити..."

* * *

Не думав і не здогадувався Левко Пилипович, що про них знають уже не тільки Мікос, Костас та Марія.

Від хати до хати, як найбільшу, найсвятішу таємницю, передавали з уст в уста, що у вежі засів учитель із синами. Так-так, той самий учитель, що навчав їхніх дітей. Той, який завжди до кожного жителя селища ставився з повагою та ласкою. Той, з яким можна було просто поговорити і у важливому ділі порадитися...

Уже не тільки сім'я Фасулаті, а й інші готували передачу для вежі.

І перед тим як цього разу вийти в море, між Мікосом і його другом Сергієм Пшенишним відбулася дуже важлива розмова.

— Тепер, Мікосе, тебе одного в море німці навряд чи пускатимуть. Треба діяти разом,— сказав Пшенишний.

— Що ж будемо робити? — скрушно похитав головою Мі-кос.— Якщо я затримаюся, фашисти одразу помітять, що один баркас не повернувся до причалу.

— Так і помітять! — посміхнувся Пшенишний.— Хіба ти забув, що я бригадир?— Ну й що з того? Очі ти їм зав'яжеш, чи що?

— Зав'яжу не зав'яжу, а обдурити можна... Всі ми затримаємось у протоці, коли будемо вертати назад. А тим часом ти передаси все наготовлене... Тільки знак їм подай, щоб вони там швиденько. Ге-ге, це одному важко, а гуртом знайдемо, що і як робити,— додав Пшенишний.

— А по якій же причині ти затримаєш баркаси у протоці?

— Та по якій же ще? В'ятери висиплемо. Рибу ловимо та й край. Увесь прохід до бухти мережами пересиплемо. А захоче німець з бухти у море вийти, гвинтами в них заплутається.

— Це справді було добре придумано. І Мікос Фасулаті вже не мав сумніву, що все обійдеться гаразд.

* * *

Всього цього не знав Левко Пилипович. Однак і місця свого на скелі не залишав. Якась підсвідома надія ще змушувала його сидіти й стежити за рибалками, за морем, за хмарами, які клубочилися вже над головою.

"Якщо піде дощ, треба буде особливо уважно стежити за тими, що внизу стоять заслоном,— думав він.— Саме під час дощу вони й можуть підкрастися, сподіваючись, що тут пильність буде послаблена... Сам на вахту стану, а Грицько та Андрійко хай воду збирають. А потім, після дощу, суп зваримо з останньої порції консервів, щоб посьорбати гаряченького, бо зовсім уже охляли всі..."

Хмари затягли небо суцільною завісою. Море стало чорним і важким. По сухій траві, що стирчала окіл жовтими, мертвими стовбурцями, побіг тугий і вологий вітер. Трава зашелестіла, стовбурці загойдалися, вдарились одне об одне, викрешуючи тонкий, приглушений металевий дзвін.

Поряд з Левком Пилиповичем об суху землю вдарилася велика дощова краплина. Вона здійняла фонтанчик сірої куряви і загубилася в ній. Така ж велика краплина впала Левкові Пилиповичу на руку, і він злизав її язиком. Потім схопився, кинув швидкий погляд на баркаси, що наблизились до берега, і подався до хлопців.

Сини зустріли його радісно:

— Дощ, тату, дощ!.. Тепер у нас буде вода!

— Бачу, що дощ,— їхній радісний настрій передався і йому.— Ідіть до наших водозбірних споруджень. Зараз поллє як з відра. Це вже точно!

Справді, не встигли хлопці пробігти й десяти-п'ятнадцяти кроків, як дощ припустив, залопотів по землі, по камінню, зашелестів по сухих травах.

Левко Пилипович зник у своїй схованці, накрив кулемет ряднинкою, переклав гранати так, щоб не мокли і кожну мить були під рукою. А тим часом не забував підставляти долоні під дощ та сьорбати спраглими губами холодну воду. Він одразу ж відчув себе свіжішим, наповненим новою силою...

От як ллє! Хлопці зберуть чимало води, і тоді вже можна триматися. Сама природа пішла назустріч оборонцям вежі. Чигайте, чигайте отам унизу, ми ще й до вас доберемося. Виберемо зручний момент. Не одного з вас ще знайде наша куля!..

Дощ лив і лив. Уже рівчачками поміж камінням задзюркотіли струмки, і в Левка Пилиповича аж душа заболіла: як шкода, що стільки води пропадає даром!.. Він уже напився, потер водою обличчя, шию і груди, йому хотілося ще якось скористатися з цієї зливи, але не знав, як саме... Згадав, як у дитинстві разом з іншими хлопчаками в закочених по коліна штанятах стрибав на одній нозі в калюжах і приспівував:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти!..

Тоді це були пустощі, дитяча забава, і хіба міг він знати, що прийде час, коли вода стане для нього питанням життя або смерті? Десь глибоко в грудях війнуло дитинством, щось згадалося, щось промайнуло невловиме й неповторне, і Левко Пилипович раптом подумав: "Як же це давно було! Так давно, що й забуватися стало. Дитинство... Юність... Навчання... Робота... Повиростали діти... Довге життя пройдено..."

А кінчає він його отут, у вежі, у піднебессі, відірваний од людей і, може, забутий ними...

Але чому ж — забутий? Ніщо не забувається. Хіба ось він сам забуде те, що зробив для нього Мікос Фасулаті? Хіба люди не прийдуть до тієї могили, в якій вічним сном спить його Василь? Колись на ній, може, стоятиме ще й високий обеліск, що виднітиметься звідусюди, як маяк...

Несподівано біля нього наче з землі виріс Андрійко. Він забродився, змок від ніг до голови, густий чуб покрученими мокрими віхтиками лежав на лобі, сорочка прилипла до тіла — так і застудитися можна. Та не встиг Левко Пилипович зауважити це синові, як Андрійко схвильованим і задиханим голосом випалив:

— Мікос подає сигнал!

— Який сигнал? — спершу навіть не зрозумів Левко Пилипович. Він так заглибивсь у свої думки, що Андрійкове повідомлення прозвучало для нього справжньою несподіванкою.

— Той самий, що й тоді... Косинкою...

— Цього не може бути,— нахмурив покресленого зморшками лоба Левко Пилипович.— Ви відповіли йому?

— Ні, я оце прибіг, що робити?

— Лишайся тут... І на тобі мій сухий піджак. Скинь мокру сорочку. Стає холодно.

Вкрай схвильований, Левко Пилипович швидко пішов на скелю.

Дощ уже перешумів, але земля встигла напитися води, навіть в окремих місцях розкиснути, тому ноги сковзалися і йти було важко. На траві коштовними самоцвітами переливалися великі краплини. Хоч уже вечоріло, але в небі світлішало, хмари розступалися, показуючи'клаптики синього, дуже чистого неба, наче і його вимито цим дощем. Десь на заході угадувалося сонце, хоч здавалось, що цього дня воно вже не повинне з'явитися.

Все це само по собі фіксувалося у свідомості Левка Пилиповича. Він ішов швидко, думаючи лише одне: "Як же це міг Фасулаті давати сигнал у присутності інших рибалок?.. Чим це можна пояснити? Хіба він і іншим розказав, хто у вежі та скільки тут людей?.. Але ж це — безголів'я! Хто йому дозволив? А якщо дійде до фашистів? Якщо вони дізнаються, що тут не справжній великий військовий гарнізон, а лише кілька чоловік? Тоді вони кинуть сюди всі свої сили, задавлять кількістю. Ні, це таки справді безголів'я, безголів'я!.."

Однак картина, яку побачив Левко Пилипович на морі, одразу ж охолодила його. Мікос Фасулаті давав сигнали не в присутності інших баркасів, не на очах у решти рибалок. Баркаси вже входили в бухту, а Мікос тим часом наближався до скелі, час від часу вимахуючи над собою знятою з шиї косинкою.

— Що ти скажеш на це? — звернувся Левко Пилипович  до Грицька.

— Думаю, хай підходить.