Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

Тільки переступаю поріг приймальні, і вся напруга відступає. Десь у мозку спливає інформація про те, що не можна звільняти людину просто так навіть із минулої посади, але хто я така, щоб сперечатися з Зимнєвим. Не в моєму життєвому становищі обстоювати права з роботою. Потрібно просто мовчки виконувати свої обов’язки. Й обов’язково запитувати його, що робити.

Під час обіду встигаю збігати на найближчий ринок, де з великим незадоволенням розлучаюся з рештою зарплати, купивши кілька білих блузок. У них ледь просвічується тканина, і навіть на грудях не натягуються. Навмисне взяла на розмір більше. Згнітивши серце придбала ще один піджак, розуміючи, що до зарплати сім’я буде харчуватися макаронами, кашею й подяками.

Чекаю не дочекаюся, коли племінник почне їсти нормальну їжу і не треба буде закуповуватися дитячим харчуванням. Хоча я ще чекаю той момент, коли він буде на горщик ходити й памперси не знадобляться.

Обід я, певна річ, пропустила. Тому стрімголов біжу з булкою в зубах до офісу. Шостий поверх, і я влітаю в туалет, щоб переодягнутися. Ось тільки я не одна така охоча після обіду відвідати вбиральню. Поки співробітниці шикуються в чергу, я розумію, що це не найкраща ідея, а тому йду в приймальню.

З кабінету шефа не чути ні звуку, а тому я сміливо можу вдягнути кофтинку тут. Добре, що встигла зачинити двері в приймальню. Раптом хтось зайде? Після моєї прочуханки керівники відділів так і повалили до боса на поклони.

Ух, як мене це бісить. Дрес-код цей. Хоча сама винна, що дозволила племінникові себе забруднити.

— Дрес-код не підходить, — заводжуся я, розкладаючи на столі дві блузки.

Гаразд, одягну цю зі срібними ґудзиками. Другу сховаю в ящик. Буде запасна про всяк випадок. Повертаюсь обличчям до стіни, позаду мене мій робочий стіл. Знімаю свою фіолетову кофту, недбало відкидаючи її на крісло.

— Та нормальні в мене цицьки, — стверджую я сама собі, поправляючи ліфчик.

Одягаю блузку, застібаючи ґудзики.

Мій телефон дзвонить, я з роздратуванням обертаюся, злегка нахиляюся з наполовину застебнутою блузкою.

Бачу на екрані телефон сестри. Почекає. І тут відчуваю, що я все ж зовсім не сама. Повільно підводжу голову, зустрічаючись поглядом із босом. Нервово ковтаю, розуміючи, що тепер йому огляд на мої верхні дев’яносто чудово видно.

Ґудзик на грудях злегка застряє — дірка для нього замала. Капець, доведеться розширювати. Телефон розривається.

Я знову заливаюся рум’янцем. Пальці починають гарячково перебирати ґудзики, намагаючись застебнути блузку. Бачу погляд зелених очей, застиглий на моїх грудях.

— Я блузку придбала, — кажу хрипким голосом.

Що за день-то сьогодні такий? То кофтинка фіолетова, то бос мене бачить у розстебнутій блузці. Але найстрашніше, що мене страшенно заводить уся ця ситуація. Дивне й дурне відчуття спалахує в районі грудей, а внизу живота стає важко. Він дивиться на мене в такому вигляді.

Чому мені подобається те, як він на мене дивиться? Повільно обводячи поглядом моє обличчя, затримуючись на губах. І головне, мовчки. Взагалі, неговіркий чоловік просто на вагу золота.

Я продовжую застібати блузку, не зводячи очей із боса. Якоїсь миті розумію, що реально помилилася з ґудзиками, доведеться застібати заново.

Випростовуюся, коли він робить крок уперед.

— Радий, що ви повернулися з обіду. Ось, візьміть документи. Викличте кур’єра й відправте за адресами. У комп’ютері мають бути, — на стіл падає величезна тека. — Розберетеся? Свєта назвала файл «адреси для розсилок».

— Так, звісно, — радісно повідомляю я, трохи прокашлявшись.

— Чудово, я на обід, — голос боса трохи змінився, став більш грубим.

— Смачного.

— Дякую, — відповідає він і виходить із приймальні.

Він виходить із кабінету, а я вкотре за день дозволяю собі видихнути. Ні, з таким босом точно інфаркт зароблю. І це тільки перший робочий день. Що ж буде далі?

Набираю Настю — молодшу сестру.

— Привіт, Сонь, — каже вона бадьорим голосом.

— Привіт, Насте, — відповідаю я. — Я працюю. Ти щось хотіла?

— Слухай, купиш дитині суміші?

— Насть, ти вчора дитячі отримала, — нагадую їй.

— Я витратила. Там таке плаття було в ЦУМі, — захоплено каже сестра.

У мене аж око засіпалося.

— Слухай, мені теж довелося витратитися. Ти мала дитині купити суміші.

— Ну, Сооонь. Тобі що, шкода на племінника? Тим паче у тебе зарплата незабаром.

— Тиждень, Насте, до зарплати.

— Ой, ну я переплутала, коли тобі її там дають. Блін, Соне, пробач. Ну, все одно, тобі що — шкода?

— Мені не шкода, мені шкода, що його матір сукні купує, поки дитині їсти нічого.

— Ой, ну що ти завелася, — чую голос Насті. — Гаразд, розтягну залишки суміші. От не думала, що ти така…

Я вимикаю телефон. Лізу в гаманець, перераховуючи останні гроші. Якщо я почну ходити на роботу пішки, то грошей цілком вистачить купити племіннику на тиждень.