Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Усе це відбувалося через три місяці після виходу моєї першої книжки; я був у зеніті слави. Протягом трьох тижнів, що минули від часу мого переїзду до нового помешкання в Грінвіч-Вілледжі, я вже вп’яте влаштовував у себе вечірку. У вітальні юрмилися десятки людей, я знав із них від сили чверть, і мені це страшенно подобалося. Дуґлас відповідав за мохіто, а я за white russian[12], що давно вже вважав більш чи менш пристойним коктейлем.

— Оце вечір! — сказав Дуґлас. — Ото ваш швейцар танцює у вітальні?

— Ага. Я запросив і його.

— Ти ба, і Лідія Ґлур тут! Нічого собі! Лідія Ґлур у тебе вдома!

— А хто така Лідія Ґлур?

— О боже, Марку, таке треба знати! Вона зараз акторка номер один. Грає в отому серіалі, який всі дивляться… Тобто всі, крім тебе. Як ти зумів притягнути її сюди?

— Не знаю. Люди дзвонять у двері, я їм відчиняю. Мі casa es tu casa![13]

Я повернувся до вітальні, навантажений шейкерами і птіфурами. Потім побачив, як падає сніг за вікном, і мені раптом закортіло дихнути свіжим повітрям. У самій сорочці я вийшов на балкон. Було морозно. Я окинув поглядом неозорий Нью-Йорк, що лежав перед мною, тисячі вогнів, що сяяли, стільки око засягне, і щосили заволав: «Маркус Ґольдман!» І тоді позаду пролунав чийсь голос.

— Маркусе Ґольдмане, у тебе телефон дзвонить, — мовила гарнюня білявочка мого віку; бачив її вперше в житті, та обличчя видалося наче знайоме.

— Я тебе десь бачив? — запитав я.

— У телевізорі, мабуть.

— Ти — Лідія Ґлур…

— Так.

— Ого!

Я попросив її нікуди не йти і зачекати мене, а сам побіг до телефону.

— Гало?

— Маркус? Це Гаррі.

— Гаррі! Страшенно радий чути. Як ви?

— Нічогенько. Просто закортіло побажати вам доброго вечора. У вас, здається, гармидер… Гості? Я, мабуть, невчасно…

— Та пусте, невеличке свято. У моєму новому помешканні.

— Перебралися з Ньюарка?

— Ага, придбав квартиру в Грінвіч-Вілледжі. Тепер живу в Нью-Йорку! Ви неодмінно маєте приїхати подивитися, тут такий краєвид, аж дух забиває!

— Не сумніваюся. Принаймні ви, здається, не нудьгуєте, радий за вас. У вас, либонь, чимало друзів…

— Та ціла купа! І це ще не всі: одна дуже вродлива акторка чекає мене на балконі, уявляєте? Аж самому не віриться! Життя така чудова річ, Гаррі, така чудова! А ви? Що ви робите цього вечора?

— Ну… в мене теж вечірка. Друзі, стейки, пиво — що ще треба людині? Розважаємося, тільки вас тут бракує. Та я чую, хтось дзвонить у двері. Ще гості прийшли. Доведеться з вами попрощатися і йти відчиняти. Хтозна, як ми помістимося в домі, а він таки чималенький!

— Вдалого вечора вам, Гаррі, бажаю добре повеселитися! Неодмінно вам зателефоную.

Я повернувся на балкон; від того вечора я почав зустрічатися з Лідією Ґлур, яку моя матінка прозиватиме «телеакторка». А в Гусячій бухті Гаррі відчинив двері носієві піци. Забрав своє замовлення і сів вечеряти перед телевізором.

Я зателефонував Гаррі після того вечора, як і обіцяв. Та між двома дзвінками минув рік. Сталося це в лютому 2008-го.

— Гало?

— Гаррі, це Маркус.

— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.

Я відповів прямо:

— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.

Він одразу ж споважнів.

— Маркусе, та що ви оце кажете?

— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.

Він приязно і заспокійливо зареготав.

— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися потрахатися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.

— Ви так вважаєте?

— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалось, я переконав вас у цьому.

— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І попри це, результату нуль.

— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?

4-6 липня 2008 року

За ті дні, що передували нашій бостонській зустрічі з Барнаскі, розслідування відчутно просунулося вперед.

По-перше, Пратта обвинуватили в діях сексуального характеру стосовно неповнолітньої, яка не сягнула шістнадцятирічного віку, й наступного дня після арешту випустили на поруки. Він тимчасово оселився в мотелі у Монберрі, а його дружина Емі поїхала до сестри в інший штат. На допиті Пратт підтвердив, що не лише Тамара Квінн показувала йому знайдений у Гаррі аркуш із записом про Нолу, а й Ненсі Геттевей розповідала йому те, що знала про Елайджу Стерна. Але Пратт свідомо знехтував свідченнями, боячись, що Нола обмовилася котрійсь із них про епізод в авто, й не хотів, допитуючи їх, накликати на себе лихо. Проте він присягався, що немає жодного стосунку до загибелі Ноли і Дебори Купер і що керував пошуками бездоганно.

На основі тих заяв Ґегаловуд зумів переконати прокуратуру видати ордер на обшук у домі Елайджі Стерна. Обшук відбувся вранці в п’ятницю, 4 липня, в День незалежності. Портрет Ноли виявили в майстерні та конфіскували. Елайджу Стерна доправили до поліції штату і допитали, проте обвинувачення йому не пред’явили. Цей новий поворот подій спричинив іще більшу зацікавленість у суспільстві: мало того, що в справі про смерть Ноли Келлерґан заарештували славетного письменника Гаррі Квеберта і колишнього начальника поліції Ґаррета Пратта, — до неї також була причетна найзаможніша людина Нью-Гемпширу.

Ґегаловуд докладно розповів мені про допит Стерна. «Неймовірний чолов’яга. Цілковитий спокій. Навіть своїм адвокатам звелів зачекати за дверима. Такий поважний, погляд мов криця, я аж зніяковів у його присутності, хоч на таких справах не одного собаку з’їв. Показав йому картину, і він сказав, що це справді Нола».

— Чому у вас вдома висить ця картина? — запитав Ґегаловуд.

Стерн відповів таким тоном, наче все і так зрозуміло.