Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Ми — це наш мозок 📚 - Українською

Читати книгу - "Ми — це наш мозок"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ми — це наш мозок" автора Дік Свааб. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 102
Перейти на сторінку:
необхідні молекули-носії інформації, такі як ДНК і РНК), інтеграція та регуляція. Хоча дві останні властивості присутні навіть у одноклітинних організмів, вони особливо добре розвинулися через еволюцію нервових клітин. Сам по собі жоден із цих критеріїв не є доказом життя. Проточна вода рухається, в іржавіючому залізі відбувається обмін речовин, кристали можуть рости, а сьогодні знайдеться чимало молодих людей, яким життя без продовження роду видасться набагато привабливішим. Інтеграція та регуляція — це властивості, на які також можна запрограмувати комп’ютер. Тож щоб говорити про життя, повинна бути присутня комбінація всіх цих властивостей.

Вже багато століть лікарі оголошують мертвим того, в кого зупинилися дихання та серцебиття, і можна вважати, що вони не відновляться. За декілька напружених хвилин лікар дедалі більше переконується у своєму діагнозі. Як сказано у віршику «Мертвий» Джонні фан Доорна: «Нічого тут не вдієш». Нас завжди вчили, що нервові клітини надзвичайно чутливі до дефіциту кисню, що через чотири-п’ять хвилин без кисню настає незворотне пошкодження мозку. Це правда, але очевидно, що на дефіцит кисню реагують не нервові клітини. Через його відсутність дуже сильно набрякають клітини капілярів, настільки, що червоні кров’яні тільця вже не можуть пройти крізь капіляри мозку і постачати мозок киснем, навіть якщо через чотири-п’ять хвилин серце знову почне битися і дихання відновиться. Крім того, у наступній після цього фазі вивільняються токсичні речовини, тому клітини мозку зрештою відмирають. Белькампо (Belcampo) у чудовому оповіданні «Американські гірки» (1953) про пересадку спогадів передбачив успішне вирощування 2000 року клітин людського мозку. Він мав рацію — якщо ми отримали матеріал розтину із Нідерландського банку мозку не пізніше, ніж через 10 годин після смерті донора, сьогодні ми можемо протягом тижнів культивувати нейрони (нервові клітини) у тонких зрізах мозкових тканин (рис. 31). Рональд Фервер 2002 року першим опублікував інформацію, що такі зрізи клітин ще можуть виробляти білки і транспортувати речовини. Також вони можуть мати електричну активність. Гліальні (допоміжні) клітини із мозкових тканин можна вирощувати навіть через 18 годин після смерті.

Культивація тоненьких зрізів посмертних мозкових тканин показує, що клітини мозку здатні пережити брак кисню протягом десяти годин, а смерть пацієнта не означає смерті його нервових клітин. Питання, чим насправді є життя і смерть, стає особливо цікавим, коли уявити собі, що всі ці живі клітини збудовані з мертвих молекул ДНК, РНК, білків та жирів. Хіба можна збудувати з мертвих молекул живі клітини? Ще 2003 року Крейґ Вентер (Craig Venter) зробив перший крок у цьому напрямку, синтезувавши з мертвої матерії вірус (Ph-X174). Але вірус для розмноження використовує весь молекулярний механізм клітини, яку він інфікував. Оскільки він не може самостійно розмножуватися і через це перебуває на межі між живою та неживою матерією, цю спробу не можна вважати синтезом форми життя.

На рівні молекулярних будівельних цеглин — атомів — існує повноцінна реінкарнація. В атомів настільки тривале життя, що всі атоми, з яких ми складаємося, вже пройшли через мільйони організмів, перш ніж вбудувалися у наше тіло. Мої читачі мають високі шанси володіти тими атомами, які колись містилися в тілі давніх історичних героїв. Крім того, клітина містить молекули води, які теж не є новоствореними. Ми п’ємо воду, яка притекла ріками. Наша сеча, пройшовши крізь очисні споруди, стікає в море, випаровується і з дощем знову потрапляє до річок та в наші склянки. Біолог Льюїс Волперт (Lewis Wolpert) вирахував, що в склянці так багато молекул води, що цілком імовірно знайти там молекулу, яка колись текла в жилах такого історичного персонажа, як Наполеон. Тож наші молекули будуються з атомів багаторазового використання і оточені водою, яка вже пройшла через багато інших тіл.

В принципі можна синтезувати молекулярні цеглинки життя, і навіть є гіпотеза, що життя як нова якість виникне тоді, коли правильно скласти всі необхідні молекули. Проте доказом цієї гіпотези може бути лиш синтез із мертвої матерії живого організму, наприклад бактерії. На початку 2008 року Крейґу Вентеру вдалося синтезувати повноцінну ДНК бактерії Mycoplasma genitalium. Вона складається з понад півмільйона цеглинок. 2010 року він змусив цю бактерію ділитися. Тоді він вважав, що зможе звершити проект синтезу цілої бактерії 2010 року. Щоб не надто вийти за рамки запланованого терміну синтезу живої бактерії з мертвого матеріалу, йому доведеться дуже поспішити. Та навіть якби все йому вдалося, це не гарантує одразу Нобелівської премії. Адже креаціоністи віддадуть першість у цій справі раніше здійсненому магічному експерименту, описаному в книзі Буття (2:7): «Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою».

XX.2 Доктор Дейман і Чорний Ян

Ті, хто при житті чинив шкоду як злочинець,

можуть принести користь після смерті.

Дослідження мозку в Амстердамі проводили ще в XVII столітті, хоча в зовсім іншому контексті, ніж зараз. Засуджених до смерті злочинців спершу страчували в Амстердам-Норді або на площі Дам. Після страти їхні тіла віддавали в розпорядження гільдії хірургів для публічних розтинів. Їх міська влада дозволила проводити раз на рік, а саме взимку, бо дослідження тривало від трьох до п’яти днів, а влітку сморід ставав нестерпним. Спочатку розтини проводили в монастирі Святої Маргарити на вулиці Нес, там, де зараз знаходиться Фламандський культурний центр De Brakke Grond. З 1578 до 1619 року, а також з 1639 до 1691 року там були розташовані Зал гільдії хірургів і анатомічний театр, поверхом вище від м’ясних рядів. Між 1619 і 1639 роками анатомічний театр хірургів знаходився і в міській брамі Святого Антонія, пізніше — в міських терезах на Новому Ринку (над сьогоднішнім рестораном «De Waag» («Терези»)). Напевне, саме тут Рембрандт надихнувся намалювати картину «Урок анатомії доктора Ніколаеса Туліпа». Сьогодні ця картина 1632 року виставляється у Гаазі в музеї «Mauritshuis». На публічних розтинах збирався натовп з кількох сотень людей, яким за 20 центів дозволяли бути присутніми при розтині трупа. Серце, печінку та нирки передавали публіці з рук у руки. Ще й сьогодні на колишніх міських терезах зсередини на стіні нині вже втраченого анатомічного театру можна прочитати слова, які виправдовують використання тіла для навчання хірургів. «Ті, хто при житті чинив шкоду як злочинець, можуть принести користь після смерті». На своїй картині 1656 року «Урок анатомії доктора Деймана» Рембрандт увічнив вирішальний момент розтину. Praelector (викладач) і doctor medicinae (доктор медицини) Дейман стоїть позад голови розрізаного кравця і злодія Йоріса Фонтейна, відомого також як Чорний Ян, якого 27 січня 1656 року засудили скарати на горло. Йоріса Фонтейна стратили в січні 1656 року, імовірно, на тимчасово спорудженому ешафоті на площі Дам перед старою ратушею. Розтин Фонтейна виконували в анатомічному театрі гільдії хірургів у колишній каплиці монастиря Святої Маргарити. На картині Рембрандта «майстер-колега» гільдії хірургів Гійсберт Калкун як асистент терпляче чекає із кришкою черепа в руці, поки в неї викладуть мозок. Тим часом доктор Дейман пінцетом витягує вгору мозкову оболонку між лівою та правою півкулями, falx cerebri. Через це оголюється епіфіз (рис. 2), шишкоподібна залоза вгорі мозкової кори. Так вимагав протокол, адже в ті часи, посилаючись на Декарта (1596—1650), епіфіз вважали місцем перебування душі. Як особливе покарання, в кінці розтину душа мала побачити, що тіло розтяте. Декарт прожив у Нідерландах близько дев’ятнадцяти

1 ... 89 90 91 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми — це наш мозок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ми — це наш мозок"