Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Хто знає, чим закінчилася б моя прижиттєва канонізація, якщо б не банальний голод. Бо як сказано, Богу — боже, а обід за розпорядком. Хоч і не привчений харчуватися нектарами чи амброзією, мій живіт, просто в процесі дружніх обіймів, несподівано видав хоч і не надто мелодійний, зате зрозумілий усім звук. А потім повторив. Причому, набагато голосніше. Про всяк випадок, напевно… Раптом господар не розчує.

— Пообідати б, чи що? — несміливо перевів я його вуркотіння на звичайну мову.

— А таки не завадить... — погодився Василь. — Чуєш, Балда. Щоб тебе внизу пожежею не лякати — може, принесеш оберемок хмизу сюди? Не в службу, а в дружбу?

— Ну, якщо в дружбу... — пробурмотів той, — чому б і не принести? З однією умовою. Ви мені за це ще чого цікавого розкажете. А то сват припреться... хвалитися новинами почне, а мені крити нічим. Однією історії замало для гостювання пізніми осінніми вечорами.

— Про купця розкажи... — нагадав Василь.

— То не цікаво, — відмахнувся байрачник. — Люди весь час брешуть. Ми до цього давно звикли. А ось про те, коли ви слово дотримуєте — кожному з наших послухати хочеться. Віримо, що, може, коли-небудь усе знову, як у давнину обернеться. Адже ми тому і нежить, що без людей, не живемо — існуємо. Та, видно, той благословенний день ще нескоро настане...

Балда зітхнув, розвернувся і поплентався вниз.

— Он як, загризи мене комар... — Василь спантеличено почухав потилицю і нарешті таки витягнув люльку. — Та ну його все к бісу... Кури, Петре. Щоб дома не журились... А, оскільки, своєї хати ні у мене, ні у тебе немає, то нехай нам хоч тут веселіше стане.

— А якщо я, знову?..

— Зомлієш? Начхати... Ніхто ж не дізнається. Зате, може, що важливого побачиш... Кури. Зігрій душу. Решта — мій клопіт...

Ну, якщо «тато-мама» дозволяють, то чому б і не забити «косячок»?

Суміш з невідомого трав'яного збору, яким ми розжилися у Корсака, з виду більше нагадував грубо нашинкований гербарій, ніж тютюн, пах любистком і м'ятою, горіхом і малиною. Навіть полином... До першої затяжки. А як димком війнуло, я мало не задихнувся. Доводилося якось курити кубинський «Партагас»... Тоді трьох затяжок мені вистачило на весь день. Курильної суміші «від Корсака» — однієї. Затягнувся... і забув видихнути.

Ні без свідомості не впав... Просто скам'янів, як статуя. Не в змозі навіть кашлянути. А перед очима — розгорталася панорама грандіозної битви. На тлі середньовічного замку...

Так якого там замку — величезної, неприступної фортеці! З такими високими стінами, що навіть мене вразили... А в його передпіллі, але за межами вогню гармат, зійшлися дві людські хвилі.

Зліва — різношерстий, яскравий і строкатий, як південний килим — безформний натовп. Праворуч — немов на параді — стрункі ряди, закутих у блискучі лати, крилатих гусар. Суцільна, незламна, наїжачена сотнями, тисячами списів, сталева стіна.

Ось вона гойднулася... Зашелестіло, зашипіло пір'я на крилах, і коні рушили з місця. Неквапливо, знехотя, але з кожним кроком додаючи ходи, набираючи розгін для удару, якому можна протиставити тільки таку ж панцирну стіну. Або — фортечні вали. Про те, що людська плоть, навіть зібрана у величезну купу, здатна спинити, затримати цю лавину, навіть в голову не приходило.

Я дивився і не розумів, чому всі ці люди досі стоять на місці? Що кричать на все горло — зрозуміло. Сам би репетував, як навіжений, якби серед них опинився. Але, чому не розбігаються? Адже тільки так можна вижити, врятуватися. Проте, моєї думки, схоже, більше ніхто не поділяв. І не втікав...

Лиш в останній момент, всього за мить до зіткнення, натовп схвильовано видихнув, втягнув живіт, злегка позадкував, ущільнюючись... Інстинкт самозбереження, як у всього живого, на якусь невловиму мить все-таки взяв верх. Але вже у наступну секунду величезна орда, яка перед очима смерті, стала єдиним організмом, єдиною плоттю — шалено, несамовито заволала «Алла!» і кинулася на списи поляків...

Крик, вереск, ревіння, кінське іржання, зойки вмираючих і смертельно поранених, тріск зламаних списів, брязкіт металу — все сплелося в неповторну і жахливу какофонію битви.

Мені хотілося заткнути вуха, закрити очі, але я не міг поворухнутися і тільки сподівався, що втрачу свідомість раніше, ніж побачу, як крилата машина смерті перемеле все живе на своєму шляху і зупиниться лише на протилежному боці поля битви. Ні, я не став прихильником мусульман, але те, що зараз творили ляхи, мені здалося не менше огидним. Надмірним…

Може саме тому для мене стало повним шоком, коли бурхливе море, хоч і значно зменшившись у розмірах, в кінці кінців, вгамувалося і затихло. Але спершу, як і належить водоймі, безслідно поглинуло всю польську кінноту... Наче і не було її.

— Судячи по обличчю, побачив ти не найприємніші речі в своєму житті... — зробив висновок Василь, парою ляпасів повертаючи мене до життя. — На, ковтни водички. А то красивіших у труну кладуть. Тьху, тьху, тьху...

— Дякую…

Я обережно вибив об підошву залишки тліючого зілля і ретельно притоптав вуглинки. О-хо-хо, той ще опіум для народу.

Василь питань не задавав, чекав, поки сам дозрію. А мені виговоритися тільки в радість. Переказав все що бачив, у найяскравіших виразах. Навіть до пантоміми кілька разів брався, коли слів не вистачало. І, чесно кажучи, був розчарований мало що не демонстративною неуважністю запорожця. Невже йому настільки байдужа доля тисяч людей? Коли я чамбул Сафар-бея розгледів — мало не пританцьовував. Ну, так — все вірно! Тоді про свою шкуру йшлося, а зараз чого хвилюватися? Подумаєш, велике діло: бусурмани з ляхами б’ються на смерть. Перший чи останній раз? Головне, що нас там не було.