Читати книгу - "Таємна історія"

— Чому б мені було не скласти вам компанію?

— Бо ти її не складав.

— Так а яка різниця? Хто ж знатиме?

— Касирка в Orpheum — от хто. Ми туди їздили й купили квитки на денний показ, розплатившись стодоларовою купюрою. Вона нас пам’ятає, можеш у цьому не сумніватися. Ми сіли на балконі й вислизнули через пожежний вихід хвилин за п’ятнадцять після початку першого фільму.

— Чому ми не могли б зустрітися там?

— Могли б. Просто в тебе немає своєї машини. І таксі ти взяти також не міг, бо це легко перевіряється. Крім того, ти тут усюди тинявся. Кажеш, заходив у Трапезну перед тим, як піти до нас?

— Так.

— Боюся, тоді варіантів особливо не залишається: доведеться говорити, що ти одразу рушив додому. Історія не ідеальна, але вибору в тебе немає. А то доведеться уявляти, нібито ми зустрілися в якийсь момент після фільму, коли в реальності тебе могли бачити інші люди. Припустімо, ми набрали тебе о п’ятій і запропонували зустрітися на стоянці. Ти з нами прокотився до Френсіса (звучить не дуже гладко, але вже нехай буде як є), а додому повернувся знов-таки пішки.

— Гаразд.

— Удома перевір, чи тобі ніхто не лишав повідомлення по телефону між третьою тридцять і п’ятою годиною. Якщо залишали, доведеться придумати, чому ти на дзвінки не відповів.

— Народ, гляньте, — промовив Чарльз. — Реально пішов сніг.

Білим уже притрусило самісінькі вершечки сосон.

— І ще одне, — правив далі Генрі. — Не треба ходити з виглядом, немовбито ми чекаємо на якісь надзвичайні новини. Ідіть додому. Почитайте книжку. Думаю, не варто нам сьогодні більше спілкуватися. Хіба що справді станеться щось важливе.

— Ніколи не бачив снігу такої пізньої весни. — Френсіс дивився у вікно. — Учора ж перевалило за двадцять градусів.

— А що прогноз? — спитав Чарльз.

— Мовчали. Принаймні я не чув.

— Господи, та ви тільки гляньте. Це ж Великдень уже на носі.

— Не розумію твого захвату, — суворо промовив Генрі, який на погоду дивився, наче прагматичний фермер: як вона впливає на вегетацію, проростання насіння, час цвітіння тощо. — Посиплеться ж весь квіт.

Додому я йшов швидко, бо сильно мерз. На квітневий пейзаж смертельним оксимороном опустилася листопадова тиша. Тепер сніг валив по-справжньому: у весняному лісі крутилися крупні безшелесні пелюстки, кружляли в засніженій темряві білі букети, цілий світ немовбито перевернувся догори дном і перетворився на кошмар, що раптом зійшов зі сторінок казки. Мій шлях завів мене в буйноцвітну яблуневу алею, що аж світилася й тремтіла в місячному сяйві, більше схожа на ряд блідих парасольок, аніж дерев. Між ними пролітали великі сніжинки, примарні й пухкі. Я не спинився їх порозглядати, а тільки додав ходу. Зимівля в Гемпдені навчила мене страшитися снігу.

На першому поверсі сказали, що ніхто мені повідомлень не залишав. Я піднявся до себе, перевдягнувся, замислився, що робити із забрьоханими одежинами, вирішив їх попрати, засумнівався, чи не підозріло це виглядатиме, тому врешті запхав їх на дно кошика з брудною білизною. Сів на ліжко й поглянув на годинник.

Саме настав час вечері, і хоча від самого ранку в мене й ріски в роті не було, їсти все одно не хотілося. Я підійшов до вікна й подивився на снігопад та кружляння сніжинок у високих світляних дугах над тенісними кортами, повернувся й сів на ліжко.

Хвилина збігала за хвилиною. Хай яка анестезія пронесла мене повз цю подію, тепер вона вивітрювалась, і з кожним стрибком секундної стрілки думка про ніч на самоті ставала все більш нестерпною. Я ввімкнув радіо, вимкнув, спробував почитати. Коли зрозумів, що не можу зосередитися на одній книжці, поміняв її на іншу. Так я збув заледве десять хвилин. Знову взяв першу книгу, але одразу поклав. І всупереч здоровому глузду спустився до таксофону й набрав Френсіса.

Він підняв із першого ж дзвінка.

— Привіт, — сказав він, коли я назвався. — Що там?

— Нічого.

— Точно?

На фоні почулося бурмотіння Генрі, і Френсіс, прикривши слухавку, щось йому відповів, але слів я не розібрав.

— Що поробляєте? — поцікавився я.

— Нічого особливого. Випиваємо. Ану, повиси трохи, гаразд? — попрохав він, коли в трубці знову щось забурмотіло.

Я замовк. На протилежному кінці дроту тривав нерозбірливий діалог, аж раптом у слухавці пролунав жвавий голос Генрі.

— У чім справа? Ти де? — спитав він.

— У себе.

— То що не так?

— Просто подумав, може, я до вас заскочу на чарочку?

— Це погана ідея. Я саме збирався додому, коли ти набрав нас.

— А що ти тепер робитимеш?

— Ну, якщо тобі вже так цікаво, то збираюся прийняти ванну й лягти спати.

На лінії певний час ніхто нічого не казав.

— Ти ще тут? — запитав Генрі.

— Генрі, в мене їде стріха. Не знаю, що робити.

— Роби що завгодно, — люб’язним голосом промовив він, — тільки від дому далеко не відходь.

— Не розумію, яка різниця, якщо я…

— Коли тебе щось бентежить, — раптом перебив мене Генрі, — спробуй думати іншою мовою. Ніколи не пробував?

— Що?

— Це вповільнює. Думки не розбігаються хтозна-куди. Хороший вишкіл за будь-яких обставин. Або спробуй зробити, як буддисти.

— Що?

— У послідовників дзену є вправа, що зветься «дзадзен». Аналогічна «віпасані» в тхераваді[155]. Ти сідаєш навпроти порожньої стіни. Хай тебе навіть сильні й несамовиті емоції розривають — рухатися не можна. Просто дивишся на стіну. І сам вишкіл полягає в тому, щоб ти продовжував сидіти.

Запала тиша, під час якої я пробував дібрати відповідні слова, щоб адекватно висловити все, що думаю про його наркоманську пораду.

— Послухай, — продовжив він, перш ніж я встиг сказати хоч щось. — Я виснажений. Побачимося завтра на занятті, гаразд?

— Генрі, — гукнув я його, але він уже натиснув на важіль.

Ніби в трансі, я піднявся до себе в кімнату. Страшенно кортіло випити, але не було нічого. Я сів на ліжко й визирнув у вікно.

Снодійне вже скінчилося. Я це знав, але все одно сходив до комода і про всяк випадок перевірив пляшечку. Порожня. Лишилися тільки вітамінки С із лазарету. Маленькі білі капсули. Я висипав їх на стіл, повикладав із них різні комбінації, вкинув одну в рота, сподіваючись, що рефлекторно мені полегшає від самого акту ковтання, але краще не стало.

Я сидів дуже тихо, намагаючись ні про що не думати. Ніби казна-чого чекав. Чогось, що зняло б із мене напругу, дало змогу почуватися краще, хоча зі мною ні в