Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Самому царкові Гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлось усе це недаром. Останнього січовика, як косою, скосила думка про неволю: Василеві Семеновичу Польському «божевільна воля», правіжка грошей піщанами не дали віку дожити… Злість, переляк разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — у домовину… Оплакав рід тіло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнішнього ворога, а тепер приятеля, у «московських» газетах. Не стало ватажка, — зажурились підручники… Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених місць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?…

Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з своїх — нікого такого немає, та ніхто й не хоче. Колись було трохи до бійки не доходить за те місце, а тепер — кожен шукав собі теплого місця, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. «Що по титулі, коли чортма в шкатулі!» — не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожнялася та й спорожнялася, — доложити тепер її не було ні снаги, ні способу. Оже предводителя, та ще й свого, таки треба!

Умовили якось «предводительського синка», того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався — чи тверде, чи м’яке тіло в Чіпчиного батька. «Синок» той був чоловік ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився, кажуть би то — скінчив і курса, а проте був чоловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на місце, котрого всяк тепер сахався.

Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити. Уся молодіж наче «подуріла»: цуралася не тільки «прав дворянських», цуралася роду… Нерідко син ворогував з батьком, обзивав його бридкими словами, — «кріпосником, деспотом»; кидав рідну оселю і, насміхаючись над батьківськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, як під суботу рабин, за книжками — забули про хазяйства, забули й про гулянки… А в Кривинського, кажуть, менша дочка вночі втекла від батька з якимсь студентом-поповичем, — повіялась у Київ учитись… Дворянська пиха терпіла від такої зневаги.

А тут — як на те — «божевільна воля» незабаром понаводила за собою й своїх діток свавільних; земство, де нема ні мужика, ні пана; мирові суди, де не питають — якого хто роду… Зовсім світ перевернувся! Про старе нічого вже було й думати: треба якось до нового пристроюватись, щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? як його приладитись. Руки до діла не призвичаєні змалечку, — не неволити ж їх на старість?! А розум — хто до волі думав, що панові потрібен робочий розум? Панові треба було знатного роду, багатства; треба було вміти себе показати, вміти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на діло, а не на вигадки панські, — панові не треба було… А тепер: розуму! праці! — тільки й чутно, як вигукували на всіх шляхах, на всіх базарах життя.

Хто зразу не перелякався того покрику та брався за діло, — того захоплювало життя на свої бистрі хвилі, мчало усе вперед, вперед, — то кидало наспід, заливало; то вергало наверх, підкидало вгору, знову несло на гребенястій хвилі, аж поки не виносило на берег… Хоч боліли іноді у нашого плавця пом’яті боки, а все-таки він хоч і нетвердими ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі — і підвертав її під себе: вона йому плодила, родила — ставало на пожиття його! А хто перелякався, — той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали й половини ціни… За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою — вбоге доживання віку, — може, тяжка праця на старість, гірка турбота, замість спокою, — без шага грошей, котрі жидки вспіють вимотать, — без ступня землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка… Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!

«Сонмище», оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтіч… Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було паші доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку… Посеред отари й «предводительський синок» крутився, та, видно, йому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої лихої години? — Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун відомий здавна. Шкода тільки — Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду… То, може, він хоч піде назирцем за ватагою? — Гайда! — Шавкун пішов назирцем.

Шавкун — чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун — попович. Після вбогого батька, що попував на небагатім приході в Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу, малою, потім, як піднялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими дітками опекуновими, а стала дівкою — видали заміж за якогось п’яничку-диякона. Хлопчика опекун віддав у бурсу розуму добувати. Скільки прийняла лиха дитина в тій бурсі; скільки раз його нівечили, били, — воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нічого не вчиться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством — стали