Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

І все-таки життя було б приємніше, якби Рет відкинувся своєї єресі. Тоді вона, Скарлет, не мала б прикрості бачити, коли прогулювалася з ним Персиковою вулицею, як відкрито його ігнорують городяни.

— Нехай ви так і думаєте, але навіщо це казати?..— злостилася вона.— Думали б собі, що хочете, тільки тримали язика за зубами, і все було б чудово.

— Це така ваша метода, моя зеленоока лицемірко? Ну ж і Скарлет! Я сподівався від вас відважнішої поведінки. Я гадав, ірландці кажуть те, що думають, і посилають к бісу всіх, хто з цим не згоден. Скажіть мені правду, а вам особисто не набридає тримати язика за зубами?

— Та що ж... буває...— неохоче визнала Скарлет.— Мене аж нудить, коли з ранку до ночі товчуть, яка священна наша Справа. Але ж, Боже мій, як ви не розумієте, Рете Батлер, що якби я в цьому зізналася, ніхто б зі мною не розмовляв і не запросив би мене до танцю!

— А й справді — заради танців чого тільки не витерпиш! Що ж, я захоплююся вашим самовладанням, але сам не можу чимось таким похвалитись. І не можу прикриватися романтичним плащем патріотизму, хоч би й як було під ним вигідніше. Вистачить і без мене дурноверхих патріотів, ладних покласти останнього цента на війну й вийти з неї жебраками. Вони не потребують мене — ні для посилення патріотичних лав, ні для розширення реєстру жебраків. Хай самі носять свій геройський ореол. Вони заслужили його — це вже я кажу щиро,— та й, крім того, за якийсь рік у них самий ореол тільки й лишиться.

— Як ви можете говорити такі немислимі речі, навіть і в жарт, коли всі чудово знають, що Англія і Франція як не завтра, то післязавтра виступлять на нашому боці, і тоді...

— Що я чую, Скарлет? Ви взялися читати газети? Ну, ви мене дивуєте. Більше ніколи не робіть цього. Жінкам це вадить на розум. До вашого відома — я менше місяця як з Англії, тож я ось що вам скажу. Англія нізащо не прийде на допомогу Конфедерації. Англія ніколи не виступає на боці переможеного — інакше вона не була б Англією. І поза тим — гладка німкеня на англійському троні[23] богобоязлива і не схвалює рабовласництва. Нехай англійські ткачі поздихають з голоду без нашої бавовни, але вона й пальцем не ворухне заради рабовласників. А щодо Франції, то цей благенький наслідувач Наполеона[24] занадто заклопотаний, щоб закріпити французьку присутність у Мексиці, і йому не до нас. Йому наша війна навіть наруч, бо не дає нам змоги витурити його війська з Мексики... Ні, Скарлет, надія на допомогу ззовні — це газетна вигадка, мета якої — підбадьорити південців. Конфедерацію приречено. Вона вже зараз, як верблюд, живе з запасів власного горба, а хоч би який був горб великий, навічно його не вистачить. Я особисто ще півроку побавлюся з блокадою, а тоді виходжу з гри. Далі ризикувати вже буде недоцільно. Я продам свої судна котромусь простакові-англійцю, якому здасться, що він матиме з них вигоду. Але так чи інак, тоді це мене не обходитиме. Я маю вже достатньо грошей, і всі в англійських банках і в золоті. Цих нікчемних папірців я не потребую.

Слова його, як завжди, звучали вельми розважливо. Хтось інший назвав би їх зрадницькими, але Скарлет добачала в них правду й тверезий глузд. І водночас вона розуміла, що їй не годиться так думати, що їй слід було б вразитись і обуритись. Насправді ж вона нічого такого не відчувала, отож могла тільки вдавати. Але це вдавання додавало їй певної респектабельності, робило її більш схожою на благородну даму.

— Я гадаю, що доктор Мід правильно написав про вас, капітане Батлер. Єдиний спосіб вам очистити себе від гріхів — це завербуватися до армії, коли ви продасте свої судна. Ви навчалися у Вест-Пойнті, і...

— Ви виступаєте в ролі баптистського проповідника, який вербує новобранців. А що, як я не хочу очищувати себе від гріхів? Чого це я повинен захищати суспільну систему, яка зробила мене вигнанцем? Я з приємністю подивлюсь на те, як вона розпадеться.

— Зроду я не чула про якусь там систему,— сердито озвалася Скарлет.

— Не чули? А все-таки ви її частка, як і я колись нею був, і я ладен закластися, що й вам вона так само нелюба, як і мені. Знаєте, чому я став паршивою вівцею у своїй родині? Тільки з однієї-єдиної причини: що не схотів і не зміг жити, пристосувавшись до приписів Чарлстона. А Чарлстон — це згусток усього Півдня. Я не певен, чи ви вже до кінця спізнали, яке тут усе занудне. Сотні всяких речей людина мусить робити лише тому, що так завжди робилося. І сотні всяких речей, навіть цілком невинних, не може робити з тих самих міркувань. І сотні всяких речей, що дратують мене своїм безглуздям. А найдужче їм допекло, коли я відмовився одружитися з однією панночкою, про що ви, мабуть, чували. Але чого б я мусив одружуватися з тою неприторенною дурепою тільки тому, що чисто випадково не встиг до смерку привезти її додому? І чого б я мав дозволити її навіженому братчикові всадити кулю мені в лоб, коли з мене вправніший стрілець? Звісно, якби я був джентльменом, то мусив би підставити себе під його кулю і таким чином змити ганебну пляму з герба Батлерів. Але я не зробив цього — я волів лишитися живим. Отож я живий, і неабияк цим тішуся... Коли я думаю про свого брата, що пробуває серед священних корів Чарлстона у незмінно святобливій пошані до них, коли я згадую його опасисту жіночку, і його регулярні бали в день святої Цецилії, і його безмежні рисові поля, то відчуваю, що варто було порвати з усією цією системою назавжди. Наш південський спосіб життя, Скарлет, такий самий пережиток, як феодальний лад середньовіччя. Дивно, як взагалі він утримався до сьогоднішнього дня. Але він мусить відійти, і вже, власне, й відходить. А ви хочете, щоб я зважав на таких пустобрехів, як доктор Мід, котрий запевняє мене, яка наша Справа благородна й священна? Щоб я на поклик барабана хапався за рушницю і мчав на поля Вірджинії проливати кров за Мастака Роберта? Та за якого дурня ви мене маєте? Я не з тих, хто цілує батога,