Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Тіа знову пирхнула і задерла підборіддя, чим нагадала гномку.

– Почекай-но, – Лікраніель накрутив на палець пасмо волосся. – А якщо цей Триклятий пробудив упиря? Що тоді?

Ми приголомшено мовчали.

– Де була його могила?

– Його запечатали у склепі на півночі, поблизу кордону з Хіллагарі. Тобто... – Богріс нервово заходив туди-сюди, мабуть, зіставляв у голові якісь факти.

– У Ситові є хтось із адептів, кому ти довіряєш? – Альгін кинув погляд на Гриса, що продовжував метушитися.

– Це не секретна інформація, – відмахнувся той і різко зупинився. – Є магоптахи?

Тіа витягла з поясної сумки зеленого пернатого. Богріс тільки вдячно кивнув. Він відвернувся, зашепотів щось птаху й різко підкинув угору. Той моментально розчинився.

Ми, чекаючи відповіді, напружено мовчали, слухаючи гучне сопіння дракона. Він смішно перебирав лапами. Напевно, уві сні він теж грав у квача з Германом. Нарешті на плече Богріса опустився лимонний птах і дзвінким юнацьким голосом промовив: «Біля Химерної гори за Дроболомським лісом є фамільний склеп Кронту, в якому упокоїли Арбінема. На самій же горі – руїни замку Кронту. Архімаг королівства Карліан Ясноокий особисто упокоїв упиря».

– Дроболомський ліс ділять три країни: Хіллагарі, Леовардія і Лартіона, – похмуро зауважила Тіа.

– Не три, а чотири, – вколов Лік, – ти Гай Волхвів забула.

Ми задумалися. Було чути дзюрчання Семиводної, спів птахів, шурхіт вітру та сопіння дракончика.

– Може, Ойхільд щось знає? – порушила тишу Кхибра. – Він родом із Хіллагарі, – і повернулася до Тіа: – Для мене птах знайдеться?

Ельфійка зітхнула і витягла фіолетового птаха.

– Спасибі, – тролиця щось швидко сказала незнайомою мовою і підкинула магоптаха вгору.

Ми мовчки дивилися на неї, не вірячи своїм вухам.

– Звідки ти знаєш орочу мову? – у голосі Лікраніеля пролунали нотки недовіри.

– Ми з Ойхільдом нею говоримо, йому так простіше, – зніяковіла Кхибра. – На острові Дзвінких Гір половина жителів її знає. У нас не острів, а перевалочний пункт: десятки мов і рас. Тому, розмовну мову я трохи знаю. Писати нею не вмію.

І знову очікування. Я поклала голову на плече Гері та вдихнула знайомий запах вербени та ялівцю. Цього разу чекати довелося довше. Гріс втомився міряти кроками берег і всівся на теплу гальку. Кхибра напружено вдивлялася в яскраво-синє небо, немов намагалася вгадати, з якого боку прилетить птах. Він бухнувся каменем зверху і вчепився в плече. Птах заговорив загальнодержавною, Кхибра мабуть попередила Ойхільда, що не одна.

– На Химерній горі немає ніяких руїн. Замок відбудовано за ніч. Він оточений магічним куполом. Оскільки ніхто з нащадків Кронту не пред’являв права на володіння, то там давно вподобали місце розбійники і втікачі каторжники. Два тижні тому сталося диво: на горі виріс замок. Він стоїть на нейтральній землі: за життя Древнього ніхто не смів сказати, що замок належить тій чи іншій країні. Доля нещасних, які ховалися в його руїнах, невідома. Вартові кордонів подейкують, що хтось підняв господаря. Цей «хтось» сильний некромант, раз зміг зламати печатку архімага. Тепер нам доведеться несолодко. Древній, що прокинувся, збиратиме армію виродків Маруни, щоб помститися за свій сон. А отже, війна не за горами. Кхибро, якщо надумаєте летіти в ті краї, я попереджу братів, щоб допомогли вам. І, бережіть себе. Нежить – це не шахраї, їх голими руками не взяти. Шкода, що король зволікає з відповіддю. Я б приєднався до вас, – потім птах додав кілька слів орочою, через що Кхибра залилася рум’янцем. Це явно не призначалося для наших вух.

Птах зник, а ми мовчали, перетравлюючи почуте.

– Що скажеш, Грісе? – Альгін кинув на друга тривожний погляд.

– Думаю, – тихо відповів він. – Мені б у магічну крамницю за деяким крамом. Є тут щось поблизу? – він уважно подивився на Ліка.

– За десять верст звідси прикордонне містечко. Смологорськ. Там є така крамниця.

– Звідки знаєш? – примружилася Тіатаріасса. – Ти ж там ніколи не був.

– Зате батько бував. Від нього й знаю, – огризнувся Лікраніель.

– Вдома лаятиметеся, – справедливо зауважив Богріс. – Летимо до Смологорська.

Герман кивнув на дракона:

– Я залишуся тут. Не кину ж я його одного.

Як же невчасно він звалився нам на голову!

– Нехай Ши з ним сидить, – скривив губи в єхидній посмішці Лікраніель. – Хоча, їй не можна довіряти дракона.

– Профукає, – погодився з ним Шафран, який мовчав увесь цей час.

Я закотила очі: як же я втомилася від розборок!

– Васю залишимо, – запропонувала Кхибра. – Йому можна довіряти.

Ідея всім сподобалася, справа залишилася тільки за тим – щоб це сподобалося Василю.

На щастя, Вася сперечатися не став і з радістю залишився в таборі, але не один...

– Ви всі хочете засвітитися в Смологорську? – на обличчі Скрираніеля не здригнувся жоден мускул.