Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Ще там дивна рослинність, – продовжила приголомшена Тіатаріасса.

– У чому дивність? – немов підганяв її Гріс.

– Усе листя і квіти ніби вивернуті навиворіт. І дерева ростуть корою всередину. А ще незрозуміло, яка пора року: наче біля підніжжя Оглашенної живуть усі чотири сезони й ходять один до одного в гості. Тож кілька разів на день може випасти сніг або висушити все суховій, – Лік обвів нас враженим поглядом, ніби вперше почув про це місце.

– Який же ти майбутній детектив, якщо не звернув уваги на деталі передбачення? – відпустила шпильку Тіа.

– А Хранитель той ще жук! – Лік удав, що не помітив шпильки ельфійки. – Іч, яке місце обрав!

– Він не обирав. Це – пророцтво, – задумливо відповів Герман.

Поруч пролунав, якщо можна так назвати, радісний рик: до Гери щодуху мчав Ронс. Лапи, ковзаючи, зарилися в гальку – дракон загальмував. Він обвів нас грайливим поглядом і задоволено гаркнув. Дракоша поклав голову на плече Герману, щоб той його погладив. І Гера взявся гладити, потім почухав як кота під горлом.

– Його не можна брати з собою, – Кхибра подивилася на дракончика, який бурчав від задоволення. – Він занадто багато привертає до себе уваги.

– До того ж, пташки з-під нього послід не виносять. А досвідчені маги швидко збагнуть, що десь вилупився дракон і відкриють полювання на малюка, якщо ми продовжимо його тягати за собою, – додав Альг.

 Герман із тривогою глянув на Ронса, який вкладався спати.

– Іггірія і Діерг перекинуть його порталом у наш дім, – заспокоїла всіх Тіа. – Сама чула, як вони про це говорили. Тільки ти йому віддай свій плащ або сорочку, – повернулася вона до Германа. – Інакше малюк усе там рознесе від того, що улюбленого татка немає поруч.

Герман коротко кивнув.

– Руто, а ревенант випадково не говорив, кого він шукає? Ну, хто зна’, чого від нього очікувати? – Богріс нервово перебирав між пальців гальку.

– Він згадував якогось... – я зосередилася, намагаючись згадати ім’я, яке він називав у підземеллі. – Якогось... Історна Проклятого.

– Ілворна Треклятого! – в один голос вигукнули Альгін, Гріс та Герман.

– А ви звідки його знаєте? – заломила брову я.

– Це маг-недоучка, – Герман акуратно переклав голову дракона з колін на круглий теплий кругляк, попередньо накривши його плащем. – Про нього вся академія знає.

– Спочатку він був стихійником. Рідкісне поєднання – вода і вогонь. Але потім він вирішив, що стихії і так розвинуться, якщо є талант, а решта – додасться. Він уявив, що для нього створена магія мертвих, і подався в некроманти. Після першого ж призову – з тріском вилетів з академії, – розповів Богріс.

– А кого ж він підняв? – здивувалася я.

– Улюбленого пса ректора, якого той поховав на академічному цвинтарі, – розсміявся Альг. – Уявляєте, відкриває він уранці свій кабінет, а біля крісла, оголивши ікла, лежить його напіврозкладений пес. З живота вивалюються опариші, очі жовті, злі, запалі. Сморід стоїть такий, що тільки від нього можна було втратити свідомість. Ректор одразу ж послав магоптаха Шраму, і той провозився добрих три години, щоб упокоїти пса.

– Чому так довго? – розчаровано протягнула Кхибра.

– Бо підіймав пса любитель, який нахапався вершків, – пояснив Герман. – Ось тому Вікк і провозився з ним стільки.

– А невдаху адепта того ж дня з ганьбою вигнали з академії, – закінчив історію Гріс. – Виходить, цей бідося якось причетний до смерті ревенанта, раз той його розшукує.

– Або цей Нід – усього лише ланка ланцюжка, – припустив Лік. – Адже вбити його могла не одна людина, так?

– Так, – задумливо потер підборіддя Богріс. – І в змові могли брати участь не тільки люди, а й гноми, ельфи або, скажімо, сирени чи орки.

– Цікаво, ким він був за життя? – Лік зсунув брови так, що на переніссі лягла тоненька зморшка.

– Я його точно не знаю, – розвела руками я.

– Якщо ми дізнаємося його справжнє ім’я, то, можливо, розкриємо справу, яка поросла мохом. Щось мені підказує, що він ще обов’язково зустрінеться нам на шляху! – Лікраніель хіба що не пританцьовував від щастя.

– Свята Аргіно! Ти б його бачив, Ліку! – закотила очі Кхибра. – У мене ледве ведмежа хвороба не сталася, коли вітер скинув капюшон з його голови. Живіт так і скрутило від страху.

– Коли полетимо до витоку? – перевів розмову Гріс.

– Коли ця істеричка заспокоїться, – зло кинув Лікраніель і покосився на Тіатаріассу.

– А я тут до чого? Я не відповідаю за неї, – надула губи Тіа.

– Дивно, мені завжди здавалося, що ви приятельки.

Тіа пирхнула і нічого не відповіла.

– Час минає, мені потрібно підготуватися до ритуалу. Ми можемо летіти зараз? – Богріс із тривогою глянув на Ліка.

Ельф знизав плечима.

– Не знаю. Якщо Ши-Ранса прийшла до тями, то так. – І додав, косячись на Тіа: – Ненавиджу істеричок.