Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Кімната здавалася більш порожньою, ніж раніше. Не вистачало багатьох дрібниць. Робочого кошика, який стояв у кутку всю весну та зиму, шалі, яка лежала на бильці крісла, ескізу будинку, намальованого олівцем, який їй одного зимового дня подарував хтось із гостей і який завжди стояв на камінній поличці. Нічого цього не було. Я знову повернувся в дитинство, коли збирався вперше покинути будинок і поїхати до школи. Сікомб прибрався в дитячій, склав книги, які я мав взяти з собою, а решту речей, які я не дуже любив, порозкладав по ящиках для дітей орендарів. Там були куртки, з яких я виріс, неабияк зношені, і пам’ятаю, він наполягав, що я маю віддати їх молодшим хлопчикам, яким не так пощастило, і це дуже мене обурювало. Здавалося, ніби він намагається забрати від мене щастя. Така сама атмосфера сповнювала тепер будуар Рейчел. Шаль, вона віддала її, тому що в теплому кліматі від неї не було користі? А робочий кошик, його розібрали, і тепер він спочиває на дні скрині? Хоча поки що самих скринь ніде не було видно. Це стало б останнім попередженням. Важкі кроки на горищі, хлопці спускаються, несучи коробки, від яких пахне запиленою павутиною та камфорою. Тоді я зрозумію найстрашніше і, мов пес, із моторошним передчуттям змін чекатиму кінця. Було ще дещо — вона почала виїжджати з дому вранці, чого раніше не робила. Казала, що їде на закупи або ж у справах до банку. Можливо, так і було. Та мені здавалося, що для цього достатньо однієї поїздки. Але три дні на тиждень, із перервою всього в один день, і от знову, цього тижня вона вже двічі їздила до міста. Спершу, вранці. Потім по обіді.

— Вам раптом, — сказав я, — знадобилося до біса багацько термінових покупок, і справ також…

— Я розібралася б із цим раніше, — відповідала вона, — та не могла, адже ви хворіли.

— Ви бачились із кимось у місті?

— Ні, нікого цікавого я не бачила. Хоча так, згадала. Я зустріла Белінду Пескоу та молодого священика, з яким вона заручена. Вони передавали вам вітання.

— Але, — не втихав я, — ви пробули там цілий день. Ви скупили все, що було в мануфактурних лавках?

— Ні, — відповіла вона. — Взагалі-то ви надто допитливий та настирливий. Я що, не можу скористатися каретою, коли забажаю, чи ви переймаєтеся, щоб коні не стомлювалися?

— Якщо бажаєте, їдьте в Бодмін чи в Труро, — сказав я, — там кращі магазини і більше красивих місцин.

Рейчел це було нецікаво. Певно, її справи були дуже делікатні та особисті, якщо вона так ними переймалася.

Наступного разу, коли вона наказала підготувати карету, грум не поїхав. Її повіз сам Веллінґтон. У Джима боліло вухо. Я був у конторі, а потім зустрів його в стайні — він сидів, тримаючись рукою за хворе вухо.

— Попроси у хазяйки якоїсь олії, — сказав я йому. — Я чув, що має допомогти.

— Так, сер, — сказав він сумно, — вона пообіцяла щось підшукати, одразу ж, як повернеться. Гадаю, я вчора десь простудився. На причалі дув холодний вітер.

— Що ти робив на причалі? — запитав я.

— Ми довго чекали на хазяйку, — відповів він, — тож містер Веллінґтон вирішив за краще припнути коней біля «Троянди та корони» і дозволив мені піти подивитися на човни в гавані.

— Хазяйка весь ранок скуповувалася? — запитав я.

— Ні, сер, — відповів він, — вона взагалі нічого не купувала. Вона сиділа в кімнаті у «Троянді та короні», як завжди.

Я дивився на нього і не міг повірити. Рейчел у кімнаті «Троянди та корони»? Вона там що, сиділа, попиваючи чай із власником готелю та його дружиною? На якусь мить мені захотілося розпитати його ще, та я вирішив, що не варто. Можливо, він пробалакався випадково й отримає прочухана від Веллінґтона. Здавалося, що за останній час від мене приховують абсолютно все.

Проти мене у мовчазній змові об’єднався весь будинок.

— Гаразд, Джиме, — сказав я, — сподіваюся, ти зовсім скоро одужаєш.

І я залишив його в стайні.

Тут крилася якась таємниця. Рейчел настільки жадала товариства, що почала шукати його в міському готелі? Знаючи, як я не люблю гостей, вона винаймала кімнату на ранок чи по обіді і зустрічалася з людьми там? Коли вона повернулася, я не обмовився про це ні словом, лише запитав, чи приємно вона провела час, на що отримав відповідь, що приємно.

Наступного дня вона карети не замовила. Сказала мені за ленчем, що має написати кілька листів, і піднялася до будуару. Я ж повідомив, що маю прогулятися до Кумба, зустрітися з фермером, що, власне, й зробив. А потім пішов далі. В саме місто. Була субота, і позаяк погода стояла чудова, люди прогулювалися вулицями, багато хто приїхав із сусідніх містечок, тож не знав мене в обличчя, і я проходив непомічений. Я не зустрів нікого знайомого. «Знать», як називав їх Сікомб, ніколи не виходила в місто зранку, і тим паче — в суботу.

Я обперся об огорожу біля причалу і дивився, як малі хлопці ловлять рибу з човна, заплутавшись у волосіні. Незабаром вони підпливли до сходів і зійшли на причал. Одного з них я впізнав. Це був хлопчина, який допомагав у барі в «Троянді та короні». На мотузку він ніс трьох чи чотирьох гарних окунів.

— Добрий улов, — сказав я. — Це на вечерю?

— Не мені, сер, — усміхнувся він, — та певен, у готелі їм будуть раді.

— Ви зараз подаєте окуня із сидром? — запитав я.

— Ні, — відповів він, — це риба для джентльмена із кабінету. Вчора він замовив лосося прямо з річки.

Джентльмен із кабінету. Я дістав із кишені трохи срібних монет.

— Гаразд, — сказав я, — сподіваюся, він добре тобі платить. Ось, на тобі на удачу. Хто цей гість?

Його обличчя скривилося ще в одну посмішку.

— Я не знаю його імені, сер, — відказав він, — та кажуть, він італієць. Із далеких країв.

І він побіг причалом, а риба гойдалася на мотузку в нього на плечі. Я мигцем глянув на свій годинник. Було вже за третю. Джентльмен із далеких країв обідатиме о п’ятій, без сумніву.